Погано тільки, що ніхто не знатиме, де прикріпити меморіальну дошку, коли одного дня люди визнають, що Ангел був
святим. Я дуже добре знаю, що не належу до церковної конгрегації і без допомоги "адвокатів диявола" не можу ставити питання про мою канонізацію, та оскільки моє віровизнання не з'ясоване, то сподіваюсь — я не ображу нікого, коли пропхаю ще одного святого до якоїсь віри, що до неї навряд чи належу. Це робиться — як і все в цьому оповіданні — без наміру. Звичайно, з приводу того факту, що Ангел, власне, висватав мені дружину й був моїм шуряком, недоброзичливці зразу скажуть: "Ага!" Але оскільки графа "віровизнання" в альбомі залишається незаповненою, хіба я не можу принаймні нагадати про те, що два тижні був разом з Ангелом, і, давши людям відчути його святість, остаточно вигнати з оповідання запах нечистот? Я вже бачу: мені цього не дозволять, підозрюють якісь негарні наміри, та я залишу все, як є, хоч би вже тому, що терпимість, кажуть, не богословська категорія. Крім того, мій батько ще живий і вже давно покинув ходити поперемінно до різних церков; він не ходить ні до якої, не показує мені своїх податкових декларацій, хоча й досі разом зі старим Бехтольдом, моїм тестем, лає нацистів. Вони, крім того, знайшли собі спільне заняття: досліджують минуле Кельна.
Батько викопав у нас на подвір'ї шурф, накрив його дашком, і вони порпаються там та запевняють цілком переконливо, хоч і посміюючись, ніби відкрили руїни храму Венери. Моя теща — католичка на свій особливий, чарівний лад, чисто за кельнським принципом: "Ми самі вирішуємо, що таке католицтво, а що — ні". Коли я мушу розмовляти з нею на релігійні теми (я маю двадцятичотирьохрічну дочку, яку на палке бажання моєї покійної дружини виховали католичкою, але вона вийшла за лютеранина й має трирічну донечку, яку на її палке бажання виховують католичкою) і на підставі цілком вірогідної інформації доводжу, що її погляди не узгоджуються з офіційною догмою католицької церкви, вона заперечує мені словами, які я насилу наважуюсь повторити: "Ну, тоді, значить, папа римський помиляється". А коли при наших розмовах бувають присутні церковнослужителі — цього часом не можна уникнути,— і коли вони засуджують її, так би мовити, приватне католицтво, вона лишається непохитною й посилається на те, чого не можна ні довести, ні спростувати: "Ми, Керкгоо^фи (це її дівоче прізвище), завжди були інстинктивними католиками". Це не моє діло — переконувати її, що вона помиляється. Я надто щиро люблю її. Та щоб уже до кінця відобразити, якою химерницею була ця симпатична жінка (яка під час війни власноручно скинул а зі сходів — так, скинула! — польового жандарма, що шукав її сина Антона, дезертира), я додам іще, як деталь до альбома "Розмалюй сам": моя теща півтора місяця керувала осередком комуністичної партії, поки не зрозуміла, що "це діло" не узгоджується з її "інстинктивним католицтвом", а крім того, вона очолювала й очолює досі молитовне братство.
Пропоную пофарбувати тло принаймні на одній із присвячених їй сторінок альбома в голубий колір — таку фарбу має напохваті кожен, хто колись малював небо над Неаполем. А коли читач тепер "уже й зовсім не знає, що про неї думати", то я досяг своєї мети; а тепер кожен має право братися за кольорові олівці, набір фарб чи палітру й розмалювати мою тещу тими кольорами, які в його очах символізують щось "непевне" і навіть "скандальне". Сам я рекомендую приглушений ліловий з червоним відтінком колір. Дуже багато розповідати про свою тещу я не хочу, вона мені занадто дорога, щоб я виставляв її на яскраве світло, і більшу частину її образу я зберігаю у своїй особистій фотолабораторії — пам'яті. Я охоче розкрию її зовнішні прикмети: вона невисока на зріст, колись була тендітною, але "дуже поширшала" й досі п'є неймовірно багато кави; на старості, в сімдесят два роки, ще приохотилася до куріння, а зі своїми онуками поводиться просто-таки "неподобно": дітей мого покійного шуряка Антона, що був "запеклим безбожником і ліваком",— двох дівчат вісімнадцяти й двадцяти одного років — тягне на кухню, тицяє їм до рук чотки й примушує їх молитися, навчає молитви "Вірую"; а дітям другого, живого шуряка Йоганна (десятирічному хлопцеві й дванадцятирічній дівчині), вихованим у суворо церковному дусі, вона навпаки прищеплює "впертість і непокору". (Все взяте в лапки — це дослівні цитати з її висловлювань).
Я для неї ще й досі "той симпатичний хлопець, який зробив мою Гільду такою щасливою і який цілі місяці (насправді всього два тижні) носив з моїм Ангелом лайно". (Знов же, тільки історична правда змушує мене вживати це брутальне слово). І те, й те вона нітрохи не забула — як і той факт, що "він весь час, і у війну й після війни, забезпечував мене кавою". Може, те, що вона мої матеріальні достатки згадує в останню чергу, промовляє за неї. А взагалі вона вважає мене "наївним до недотепності", хоч би вже тому, що я "через свою дурість дозволив стріляти в себе, прямо в себе, і навіть — влучити".
Тут вона нічого не хоче розуміти. Вона вважає, що "інтелігентна людина, яка справді, ні фактично, ні формально, не мала нічого спільного з цим ділом (під "цим ділом" вона має на увазі нацизм), повинна була якось викрутитись". Мабуть, вона має рацію, і коли я починаю сперечатися з нею та нагадувати, як загинув Ангел, вона каже: "Ти чудово знаєш, що Ангел не був інтелігентний, а може, був занадто інтелігентний",— і знов має рацію. Я сам не знаю, як допустив до того, що в мене справді стріляли і влучили, чому я сам, хоч і "звільнений від стрільби", подався туди, де стріляють. Це лишається темною плямою в моїй свідомості й на моєму сумлінні. Може, мені просто набридло слухати Шопена; а можливо, мені надокучив Захід і я захотів на Схід; я сам точно не знаю, що спонукало мене знехтувати довідкою, яку мені виписав консультант-офтальмолог армійської групи "Захід". Гільдегард написала тоді, що розуміє мене, але я сам себе не розумів. Теща має рацію, коли називає мою тодішню й теперішню поведінку "дурістю". Це лишається зовсім не з'ясованим, загадковим, і я дозволяю кожному вмочити жмуток вати в чорну туш і поставити жирну ляпку там, де в альбомі має бути зображена моя свідомість. В усякому разі, думку про дезертирство я відкинув: в мене не було бажання поміняти тодішнє моє ув'язнення на якесь інше. "То що ж грають на фортепіано росіяни?" — спитала мене теща, коли я на кілька днів приїхав з фронту додому. Я щиро відповів, що кілька разів чув фортепіанну музику — і щоразу це був Бетховен. "Це добре,— зауважила вона.— Дуже добре".