Ягня замекало, шарпнулося, дзеркальні дверцяти шафи зачинилися, і Сабирли знову побачив себе.
Віз рипів, перехнябившись набік. Село закінчилось, праворуч з'явилася колгоспна конюшня.
Із наближенням лінії фронту до Криму коней і всю колгоспну худобу забрали, лишився тільки кульгавий Рябий і Чатир, на одному оці якого перед війною з'явилось більмо. Рябого віддали мірошнику, а Чатира —самотній старій, у якої було семеро дітей-сиріт, зібраних із навколишніх сіл. Але коня використовувало все село — привезти дров, сіна, поїхати на базар. Рябого забрали і з'їли румуни, коли відступали з села. А Чатира, коли прийшли свої, відвели знову в колгоспну конюшню і зорали ним кілька гектарів землі — так хотілося вірити, що нарешті відновиться зламане війною життя.
Сабирли почув голосну лайку, цвьохання батога... Підвода стояла.
Безпечніше було б відійти убік, поцікавився — і досить.
Собака непомітно відбіг, проліз через дірку в плоті.
Шкапина, запряжена у віз, стояла на колінах, дрібно тремтіла й мотала головою. Бородань зіскочив із воза, з розмаху вперіщив її батогом по голові, животі, по крупу. На змиленому боку конячини залишились глибокі темні басамани. Із ока текла кривава сльоза. Коняка хрипко дихала і мотала головою, наче хотіла сказати: "Не бий мене, я не можу... Хоч убий — а далі не піду..."
Одна нога у коня, зігнута в коліні, була викручена вбік —зламана. Бородань із свистом батюжив коня. Сабирли стало страшно від його скаженої люті...
Відкинувши батога, бородань підбіг до тину, витягнув кілка. Його вигляд був страшний, і Сабирли міг би похвалити себе за обережність — він стояв по той бік тину, і доля коня йому не загрожувала...
Бороданю недовго довелося лупити конячину. Бо вже від перших лунких ударів по спині вона востаннє спробувала звестись на ноги, жалібно заіржала і знову впала на зігнуті ноги.
Удари один за одним — гех! — гех! — падали на голову коня. Шумно захрипівши, кінь захитався, повільно повалився і затріщав посторонками. Ярмо залізло йому на вуха і затулило витікаюче око...
Бородань раптом відкинув кілка і завмер, до чогось прислухаючись, навіть руку приклав до вуха. Та Сабирли раніше за нього почув гулке іржання, що долетіло з конюшні. І впізнав голос Чатира...
Бородань побіг, гупаючи чобітьми.
Сабирли осмілів і підійшов до хвіртки. Ледь помітно ворушилися мішки з курми, а високий ящик погойдувався. То зачинене ягня намагалося вибратись на волю.
У коня судомно шарпалася шкіра на шиї. Гостро пахло свіжою кров'ю.
Сабирли почув цокання кінських копит і сховався за тином. Щось тримало його тут, можливо, його цікавість, а, може, йому набридло тікати від людей, лякатися найменшого шурхоту...
Під бороданем був Чатир, той самий Чатир, на якому колись їздив Айдер, господар собаки.
Бородань грубо вхопив шкапу за ногу і відтягнув убік. Чатир із більмом на оці понуро стояв, чекаючи, що з ним будуть робити далі...
Скалічений кінь ледь дриґав ногою, намагаючись підняти голову, але вона знову падала.
Бородань повернувся до Чатира. Підвів його на місце шкапи. Чатир підкорився.
Бородань нагнувся до ярма. І лише тоді Сабирли відчув, що на його очах чиниться ще одна несправедливість. Його терпець увірвався.
Він почав повільно задкувати, не зводячи очей із бороданя. Той надів на Чатира ярмо, поліз по упряж. Сабирли встиг взяти відстань для розбігу. Він забув про свою старість, всі страхи, пережиті за останні роки, знову відчув себе сталевою торпедою, зробив перші кроки, розбігаючись сильніше, ступаючи м'яко, пружно, по-вовчи. Стрибок!
Розрахунок був точним. Він повис на спині бороданя, як шуба, повалив його на землю, клацнув іклами — з одягу полетіло шмаття. Чатир навіть форкнув від здивування. Бородань застогнав — це подвоїло сили пса, пробудило в ньому лють, біль за всі пережиті муки, наче у них був винуватий лише цей бородатий чоловік!
Та, певно, все ж підвів вік чи його поспішливість. Сабирли відчув — його натиск був невдалим. А бородань був сильний. Він упав, втиснув голову в плечі, вперто намагався вхопити міцними руками за горлянку пса. Сабирли притискував його до землі і намагався добратись до шиї, повискуючи від безсилля...
Боротьба йшла несамовита. З-під кігтів Сабирли летіли роздерті шматки одягу, він прокусив і відкинув від себе щось криваве. Та бородань зумів упасти на спину, впираючись ногами в живіт свого ворога.
Сабирли задихався, обчас боляче душив у живіт, але з'явився шанс перемогти — в такій позиції зручніше брати ворога за горло.
Сабирли зібрав сили для останнього кидка. Тугі шийні м'язи перекочувалися, наче залізні хвилі, руки бороданя, слизькі від поту, повільно розтискались... Ще трохи...
Зненацька щось торкнулося до спини Сабирли —можливо, Чатир упізнав його і вирішив пересвідчитись, чи не помилився, а, можливо, просто захотів побачити, що ж тут взагалі відбувається, — тицьнув холодним носом у спину пса.
Сабирли різко повернувся, готовий відбити напад нового ворога. Та побачив пришелепкувату білу голову Чатира і розгубився. У цю мить у нього ослабли м'язи, він майже випустив ворога — і кінець бою став очевидним.
Залізні пальці тугим кільцем стисли горлянку Сабирли. Він шалено вперся задніми лапами в землю, шарпнувся... Вони покотилися до тину. І тут Сабирли побачив пітьму, яка повільно затуляла йому очі...
Це тривало коротку мить. Сабирли набрав у пом'яте горло повітря і розплющив очі. Бородань, похитуючись, нагнувся до кілка, яким ще недавно бив шкапу, взяв його, та, знесилений, притулився плечем до підводи. Вільною рукою він притискував до прокушеної шиї онучу. Чатир стояв із опущеною головою, він давно втратив інтерес і до смертельного поєдинку, і до пса, якого колись знав, і до всього світу з його турботами і проблемами, він переймався лише невеселими думками про свою старість...
Сабирли непомітно дихав, збираючи останні сили, —здаватися він не хотів і крізь приплющені повіки спостерігав за ворогом. Той сплюнув криваву слину, міцніше стиснув кілка, повільно повернувся і пішов до пса. Бородань не поспішав, був упевнений, що зараз поквитається з цим облізлим, старим татарським собацюрою...