Айдер палко обняв його за шию — Сабирли знову відчув добре тепло, яке іноді йшло з рук Сулеймена. Пес задзявкотів і, не маючи хвоста, щоб помахати від радості, покрутив задом.
Увечері прийшов пастух, від якого на всю околицю смерділо ракією.
— Віддай собаку, бо зачавлю, як блощицю! — кричав здалеку і аж сичав від злоби. — Пакізе, скажи своєму молокососу, що собаку мені дав колгосп і він мій!
Сабирли заліг коло ґанку, на ньому настовбурчилася шерсть, а очі блищали холодно й рішуче. Айдер вийшов на подвір'я з рушницею.
— Іди геть, — сказав тремтячим голосом. — Іди звідси. Собаку я тобі не віддам. Ти його бив. Він тебе загризе: у нього може терпець увірватись. Іди собі. Мені тебе шкода.
Пастух вирячився на дуло наведеної на нього рушниці, гикнув, підтягнув штани і сплюнув під ноги.
— Нащо мені ця шмакодявка! — пробурчав і посунув геть.— Бач, яке гонорове: відразу за рушницю... Блоха блохою, а туди ж!..
Пройшло кілька років. Айдер пас вівці. І знову життя пішло, як і раніше, — Сабирли допомагав заганяти отару на пасовисько, не давав вівцям розбредатись, заходити в хащі, а вночі охороняв кошару.
Не стало постарілої, висохлої від горя і сліз Пакізе. Вона і руки сама склала на грудях, наче не хотіла завдавати зайвого клопоту омивальницям, таке тихе й непомітне прожила життя. Знову в дворі заголосили жінки. Сабирли пішов на чаїр, забився в зарості, в ті місцини, де його зачали, і всю ніч вив до місяця. Порожнеча самотності заповнювала його все більше й більше....
Після цього Сабирли почав частіше відчувати, як ломає кості, він поважчав — непомітно підкрадалася старість. І коли виникали стихійна собача гризня, намагався її обійти. Звичайно, якби це було потрібно, він показав би зуби будь-якому пихатому забіяці: знай своє місце. Сабирли, як і раніше, поважали навколишні собаки; йому поспішливо давали дорогу і з повагою дивилися вслід.
З малих літ Сабирли мав одну слабість — цікавість; через це все життя потрапляв у різні оказії. Ще цуценям він дуже зацікавився жаринами. Засунув носа у вогнище і, обпікшись, страшно запищав. А якось лежав у хліві, де жувала жуйку плямиста корова. Прокинувся серед ночі і несподівано виявив мокре телятко, що хиталося на довгих тонких ніжках біля Красолі. Сабирли гавкнув, підбіг до нього, наче хотів запитати:
— Ти звідки взялося? Хто ти таке?
Але далі цікавості це не зайшло, Красоля так підкинула його рогами, що він летів через усю стайню...
Старий, збагачений досвідом Сабирли не позбувся цієї дурної звички. Коли вибирався в село, то довго обходив усі кутки і подвір'я, а якось навіть зайшов до кузні, де підковували коней. Біля кузні стояв густий дух паленої шерсті. Йому тут не сподобалося. Люди палили щось живе...
... Почалася війна. Прийшов голод, хати окутала тьма. Айдер, як і багато інших чоловіків, пішов на фронт. А потім забрали овець, корів і коней. Сабирли залишився без роботи.
З'явилися німці. Сабирли ще не знав, що це вороги. Якось, за старою звичкою, вирішив пройтися селом. На щастя, як завжди, пішов городами, і це його врятувало. Почувся постріл — і руда сучка, що заклопотано бігла по вулиці, упала в багнюку. Сабирли завмер, він чекав, що руда встане, та вона лежала, залита кров'ю. До сучки підійшли люди в коротких чоботях і почали бити її носаками, перевіряли, чи не встане, коли вони підуть.
Сабирли зрозумів: якщо втратить пильність, йому загрожує більша небезпека, ніж колись. Хати були порожні; на підлозі валявся побитий посуд, все було перевернуто догори дном. У сусідній хаті, куди недавно вселився старий Дагджи, голосила його дружина — вона знала, що буде з невісткою та онукою, яких недавно забрали з дому німці, адже Айдер добровольцем пішов на фронт...
Опинившись у порожньому будинку, Сабирли все більше почувався самотнім. Довго блукав із кімнати в кімнату, принюхувався до знайомих запахів і важко, по-людськи, зітхав. Виснажений, ліг біля дверей і заснув важким тривожним сном.
Йому приснилося, ніби на дворі весна, тепло гріє весняне сонце; поруч ходить донька Айдера, кривуляючи на товстеньких ніжках, присідає біля нього і шарпає за здорове вухо. Сабирли приємно, хоча й це не велика шана як на його поважний вік, він тихо і вдоволено бурчить, заплющує очі...
— Сабир! — коротко гукає його Айдер, як завжди вранці, і додає: — Ходімо. Пора.
Сабирли зривається на ноги — так ясно почув він голос господаря. У вітальні й справді лунали голоси. Пес пішов на них — він був упевнений, що все добре, все, як і колись: з кімнати в кімнату бігає на своїх товстих кривулястих ніжках донька господаря, а сам Айдер наказав іти на пасовисько...
Але йому дали носаком по голові. Сабирли отямився і кинувся напролом між наваксованими чоботами, що різко смерділи на всю хату. Навздогін щось бахнуло, гостро заболіло у задній правій лапі; пробігши, Сабирли відчув, що нога не слухається. З великим зусиллям він пошкутильгав на трьох лапах. Біль наростав.
Сабирли проліз через густий чагарник, залишивши на гострих шипах вирвану шерсть, облизав криваву рану.
Потім понуро опустив важку голову і, важко дихаючи, поплівся далі. Він не знав, куди йти, де приткнутись, але хотів піти якомога далі від села, де стало погано і де відбуваються страшні, незрозумілі речі...
Дикі яблука, фундук, хурма, груші, яких багато росло на чаїрі, не приваблювали Сабирли — із задоволенням він би обійшовся без них. Але у перші дні, коли нога опухла і він не міг рухатись, пересилюючи відразу, пес харчувався гнилими падалицями. А ще він вибирав обережно губами трави, які, ніби щось йому підказувало, зараз дуже потрібні.
На щастя, куля не зачепила кістки — через тиждень Сабирли пошкутильгав на полювання. Після довгого терплячого чекання біля нори він упіймав жирного щура —перебирати харчами не випадало. Зайці, борсуки, миші стали його їжею, а ліс — домівкою.
Тягнуло в село, до людей, він страждав не так від голоду, що став його постійним супутником, і не так від холоду, що не давав спати ночами і змушував бігати, загрузаючи в глибокому лісовому снігу, як від самотності. Щоночі йому снився Айдер, що коротко наказував: