Я не поділяю ілюзій Тоніо Крегера, чиї мрії про спілку між розважливою Північчю і пристрасним Півднем хвилювали 53 роки тому на цій самій трибуні Томаса Манна. Але вірю, що європейці, люди ясного розуму, ті, хто теж виступає тут за людянішу і справедливішу батьківщину, зможуть допомогти нам куди ефективніше, якщо зуміють глянути на нас зовсім по-іншому. Солідарність з нашими мріями якщо не змусить нас відчути себе не такими самотніми, то конкретизуються у визнанні законного права народів, які сповнені надії завести достойне життя у цій частині світу.
Латинська Америка не хоче, не прагне бути лише порожньою мрією, не бачить нічого химерного в тім, що її прагнення незалежности і своєрідносте перетвориться на щось подібне до західних домагань. А проте розвиток мореплавства, скорочуючи відстань між нашими Америками та Європою, нібито тільки збільшує культурну відстань між нами. Чому своєрідність, беззастережно прийнята нами в літературі, будить якусь недовіру до наших сутужних спроб соціального обміну? Невже соціальна справедливість, запроваджена у передових європейських країнах, не може стати і латиноамериканською метою з відмінним методом, породженим різними обставинами? Ні: насильство і безмірні страждання нашої історії спричинені лише віковою несправедливістю і незчисленними уразами, а не таємними переговорами, веденими за три тисячі миль від нашого дому. Проте багато хто з європейських лідерів і мислителів з інфантильністю предків, які забули про зухвалі витівки своєї молодости, вірять, ніби не може бути іншої долі, як тільки жити на ласці сильних світу сього. Ось такий, товариство, масштаб нашої самотности.
І все ж попри гніт, плюндрування і запустіння ми вистоїмо. Ні повені, ні пошесті, ні голодомори, ні катаклізми, ні навіть вічні з віку у вік війни не здатні підірвати тривкої переваги життя над смертю. Ось як зростає і посилюється одна з таких переваг: щороку народжень у нас спостерігається на 74 мільйони більше, ніж смертей, кількість нових життів щороку може всемеро перекрити людність Нью-Йорка. Зате найзаможнішим країнам вдалося нагромадити стільки руйнівних засобів, що вони можуть семиразово знищити не лише все суще людство, а й усіх живих істот, які тільки замешкували на цій планеті нещасливців. Одного дня, подібного до сьогоднішнього, мій учитель Вільям Фолкнер сказав у цій залі: "Я відмовляюся прийняти кінець людини". Я б відчував себе негідним займати це місце, яке належить йому, якби не усвідомлював, що вперше від зародження людства те страшне лихо, яке він відмовлявся допустити 32 роки тому, віднині вже не більше, ніж проста наукова можливість. Перед цією жахливою реальністю, яка за всю історію людства повинна здаватися утопією, нам, вигадникам міфів, в які ми всі віримо, відчуваємо за собою право вірити, ще не надто пізно взятися за створення супротивної утопії. Нової і погідної утопії життя, де ніхто не може вирішувати за іншого навіть як помирати, де справді буде вірна любов і буде можливе щастя і де кожен рід, приречений на сто років самотности, дістане врешті і назавше сприятливе місце під сонцем.
Виступ на Нобелівському бенкеті 10 грудня 1982 року
Ваші Величності, Ваші Королівські Високості, Друзі!
Дякую Шведській Академії Словесності за відзначення мене премією, яка вмістила мене серед багатьох тих, хто наставляв і збагачував мої роки читача і щоденного служителя цієї самовідданої манії, якою є відправа письменника. їхні імена і їхні твори постають нині переді мною як опікунські тіні, але ще й як свідчення, нерідко докучливе, компромісу, до якого схиляє ця слава. Жорстока ця слава, у них, на мою думку, цілком заслужена, тоді як для мене вона ще один із тих уроків, якими нас вражає доля і які виявляють наше становище іграшок непередбаченого випадку, чиєю єдиною і невтішною винагородою буває, здебільшого, непорозуміння і забуття.
Ось чому цілком природно я запитую в себе, у глибині того таємного закамарку, де ми зазвичай тримаємо найсокровенніші істини, що складають нашу ідентичність, цю постійну підпору моєї праці, здатну в такий компромітовний спосіб привернути увагу на цьому суді таких суворих суддів. Без фальшивої скромности признаюся, що мені нелегко було знайти цей мотив, але хочеться вірити, що він саме той, який мене влаштовує. Хочеться, товариство, вірити, що це ще один приклад тієї шани, яку віддають поезії. Тій поезії, в силу якої численні судна, перераховані в Іліаді, старий Гомер оглядає з тим вітром, який жене їх по морю з позачасовою і казковою прудкістю. Поезії, яка тримає у струнких риштуваннях терцини Данте, всю міцну і Грандіозну будову Середньовіччя. Поезії, яку з такою переконливою і чудородною всеосяжністю зводить у нашій Америці на Висотах Мачу Пічу великий, найбільший серед нас Пабло Неруда, і звідки сочиться його тисячна туга наших несходимих прекрасних снів. Поезії, цієї таємної снаги буденного життя, яка варить горох у кухні і будить любов і відтворює у своїх дзеркалах образи.
У кожному написаному мною рядку я завше намагаюся, з більшим чи меншим успіхом, викликати прихованих духів поезії і вкласти в кожне слово свідчення мого схиляння перед її здатністю передбачення і перед її незмінною перемогою над глухими силами смерти. Отриману мною премію я вважаю, з усією скромністю, за втішну ознаку того, що вигадане мною не пустоцвіт. От я і закликаю усіх присутніх випити за те, що великий поет наших Америк Луїс Кордоса-і-Араґон назвав єдиною конкретною пробою людського існування: за поезію. Дякую від усього серця.
З іспанської переклав Анатоль ПЕРЕПАДЯ