— З усієї України, вважай, з'їдуться. А ми їм усього одного куркулика? Та нас і кури засміють! Думай, хто ще міг стріляти. Та побільше пиши, що їх, гадів, жаліти!
Довго мудрували над складеним списком. Відібрали ще чотирьох найбагатших.
— От тепер зовсім інша пісня! — весело сказав начальник міліції. — Учись, як воювати з клясовим ворогом.
— Ви їх що, арештуєте? — Данька уже мучила совість.
— Ні, на курорт пошлемо! — розсміявся начальник.
Звівся, розправив гімнастерку під ременем, пересунув важку кобуру з "маузером": "Ну, видужуй, а мені за роботу".
До суду Данько зовсім поправився. Рана затягнулася, тільки скрючило пальці, і коли Данько свідчив на тому процесі, то відкидав чуприну з лоба не правою, а лівою, щоб усім було видно, що зробив клясовий ворог з його рукою. І той жест лишився на все життя: скрюченими пальцями лівої зачісувати волосся.
Тож Данько, раз по раз відкидаючи лівою рукою чуприну, розповідав судові про те, як пізно ввечері сидів за столом, обличчям до вікна, що його і спасло. Бо встиг побачити дуло відріза, націленого межи очі, та й прикритись ось цією рукою...
— І ви упізнали того, хто у вас цілився? — поцікавився суддя.
— Упізнав.
— Кого ви впізнали?
— Старого Коваленка.
— Сину, що ти говориш?! — закричав Коваленко. — Бога побійся! Бога Данько якраз найменше й боявся.
— А що було потім? — допитувався суддя, осмикнувши підсудного.
— А далі він вистрелив. Ось у цю руку.
— А далі?
— А далі я схопив правою рукою наган і стрельнув у відповідь. Зал вибухнув оплесками. Аплодував і начальник мшції, хоч і усміхався тихцем. "Далеко, хлопче, підеш!" — немов говорив той усміх.
Куркулів засудили до найвищої міри соціяльного захисту — розстрілу з конфіскацією майна, а ім'я Данькове прогриміло на всю Україну. Навіть центральні газети згадували про нього: герой клясової боротьби на селі. Данько відразу й повірив, що він таки герой, та й як не повірити, коли невдовзі йому запропонували вступити до партії і рекомендацію написав не будь-хто, а сам секретар повіткому.
І ще одна несподівана радість Данькові: коли розпродували конфісковане майно куркульні (старих і малих викидали на вулицю в чому були), то йому безплатно виділили єдину на все село зінгерівську швейну машину. Машині хоч і було вже років із двадцять, але вид мала такий, наче щойно із фабрики, так берегла її куркульня. У батька й очі загорілися на ту машину:
— Давай продамо! Я й покупця знайду. Га?
Данько, однак, і не подумав пристати на батькову пропозицію: згадав, як той продавав колись корову. Поставив машину на стіл, на самому покуті (на стіні вже не образи, а великий портрет Карла Маркса, і мати плювалась щоразу, бачачи ту бородату личину), щоб одразу впадала у око, коли хто надумається ступити до хати. Машина так і простояла до тридцять четвертого року, коли Данька забрали на роботу в район.
Але це ще далеко попереду, а поки що Данько розорив, як і нахвалявся, церкву. А перед цим влаштували вночі засідку та вхопили старенького священика, що вийшов до вітру, та й повалили на землю й одчикрижили овечими ножицями ріденьку вже косу по самісіньку ріпицю. Священик, коли його стригли, по-темному прихвачуючи разом з волоссям і шкіру, плакав, як мала дитина, не так, мабуть, од болю, як од сорому, а вранці, одягнувши рясу, повісивши на шию хрест, пішов за тридцять кілометрів до залізниці та й кинувся під поїзд. Як вийшов, кажуть, за село, то обернувся, вклонивсь до землі: "Простіть мене, люди, як я вас прощаю", ще й поклав хрест на сонні хати, що бовваніли внизу.
Почувши про наглу смерть батюшки, жінки плакали, чоловіки жалісно супились, Данько ж усміхнувся: так йому, довгогривому, й треба!..
Тож, розоривши храм Божий, Данько заходився коло артілі. Дав урочисту обіцянку в повіті, що його село перше стане на рейки колективної праці, недаремно ж носить назву Червона Комуна, — і тепер кров з носа мав виконати свою обіцянку.
* * *
Про те, як Данько зганяв до артілі людей, як "умовляв" непокірних, що з усіх сил упиралися проти комуни, можна було б написати окрему повість. Хоча б про ті ж агітбригади, сформовані Даньком в основному з підлітків, комсомольців та комнезаможників та ще з нещасних учителів, які на селі за все у одвіті. Як кожна бригада, озброєна фанерною постаттю Чемберлена ("Чемберлея", — казали дядьки), рушала зранку до впертюха — дядька, якому краще головою в петлю, аніж у ту чортячу артіль, і, підійшовши до його двору, дружно кричала:
— Бойкот!.. Бойкот!.. Бойкот!..
І, накричавшись отак, прибивала отого Чемберлея до воріт, і вже ні хазяїнові, ні його сім'ї не те що не вийти на вулицю, а й у двір не поткнутися з хати. Сиди в своїй норі, поки й почорнієш, а худоба хай поздихає од голоду.
Потримається, потримається дядько день-другий та й просить комсомольця, що чергує невідступно в дворі:
— Синку, гукни голову!
І прийде Данько: в юнгштурмівці, в уже хромових чоботях та ще й при наганові:
— Ну що, дядьку, надумались?
— Надумався, як не надуматись.
— То писати в колгосп?
— Пиши... Хоть і в могилу пиши, тіки зніми отого Чемберлея! Бо моя корова вже й ясла погризла...
Отак "агітував" непокірних Данько і таки добився того, що на весну двадцять дев'ятого року, зліквідувавши куркульських недобитків, виславши їм услід кількох підкуркульників та злісних агітаторів супроти радянської влади, рапортував у повіт, що селяни Червоної Комуни дружно і з великою радістю об'єдналися в артілі.
Першими у повіті, а то, може, й окрузі.
Про все це, повторюю, можна було б написати цілу повість, але події нас кличуть вперед, до тридцять другого року, що підніс Дань-ка на багато щаблів угору, підніс так високо, що навіть найближчі друзі (якщо вони в нього були) не насмілилися б його звати Даньком, а тільки Даньком Даниловичем або товаришем Сокалом.
Тож поведемо мову про збори, з яких, власне, й почався стрімкий злет Данька Даниловича.
Збори відбулися в повіткомі, на них були скликані всі комуністи, і стояло на них єдине питання: "Про завдання комуністів у виконанні стрічного пляну хлібопоставок державі".
Данько сидів у першому ряду, так що йому добре було видно всіх членів президії, але не на членів президії дивився жадібно Данько, не на першого секретаря повіткому навіть, а на високого гостя із столиці. Гість і справді був, як жердина, високий і худющий такий, наче всі оті недовиконання та недопостачі, про які йшла мова на зборах, відбивалися на його власнім здоров'ї. Слухаючи промовців, які, наче змовившись, посилалися на те, що був недорід і забрано все, що тільки можна забрати, лишилося тільки на посів та щоб хоч дотягти до нового врожаю, гість усе більше супився, а сірі очі його займалися все лихішим вогнем. Врешті не витримав, щось сердито шепнув секретареві повіткому, і той, миттю зірвавшись, оголосив: