Щоб розчавити їх на перешийку, потрібно було двом арміям одночасно вдарити на них: одній — із тилу, висівши з кораблів у кінці Утікської затоки, а другій — біля гори Теплих Вод. Але що можна вдіяти, маючи лише один Священний легіон, де ледве чи набереться шість тисяч вояків? Якщо варвари відійдуть на схід, то з'єднаються з кочовиками, перетнуть Кіренський шлях та обірвуть зв'язок з пустелею. Коли ж відступлять на захід, повстане Нумідія. Нарешті, рано чи пізно, гнані голодом, вони накинуться і спустошать довколишні селища; багатії тремтіли за свої пишні палаци, виноградники, засіви.
Ганнон пропонував ужити лютих і нездійсненних заходів: пообіцяти великі гроші за кожну голову варвара або за допомогою кораблів та військових машин спалити їхній табір. Його товариш у раді, Гіскон, навпаки, радив заплатити найманцям. Але старійшини ненавиділи Гіскона за його популярність; вони дбали про те, щоб їхньої влади не захопив один якийсь володар, і, боячись монархії, намагалися послаблювати все, що її підтримувало б або могло поновити.
Поза фортечними мурами проживали люди іншої раси і невідомого походження; всі вони полювали на дикобразів, їли молюсків та гадюк. Ловили живцем гієн у печерах, а вечорами розважалися, ганяючи їх між надгробками по мегарських пісках; їхні халупки, зліплені з намулу та морського баговиння, тулилися до прибережних скель, як ластів'ячі гнізда. Жили вони там, не знаючи над собою ні влади, ні богів, безладними юрмами, голі-голісінькі, хирляві і воднораз жорстокі, а що їли всяку нечисть, то карфагенський люд гидував ними споконвіку. Якось уранці вартівники помітили, що всі вони десь пощезали.
Нарешті члени Великої ради надумалися. Вони з'явилися до табору, як до сусіда,— без прикрас, без поясів, у відкритих сандалях. Вони наближалися спокійною ходою, вітались із воєначальниками, часом зупинялися поговорити з вояцтвом, запевняли, що вже край, що тепер справедливо будуть задоволені всі їхні вимоги.
Декотрі з них уперше бачили табір найманців. Замість розгардіяшу, на який сподівалися, всюди був лад і панувала зловісна тиша. Вал, обкладений дерном, оточував військо високою стіною, неприступною для катапульт. Доріжки були скроплені водою; із отворів у наметах блищали в сутіні хижі очі. В'язки списів та порозвішувана зброя дзеркальним блиском сліпили очі. Карфагенці розмовляли стиха, ступали обережно, боячись зачепити що-небудь своєю довгою одежею.
Вояки вимагали харчів, обіцяючи розрахуватися грішми, що їм винні.
їм прислали биків, цесарок, овець, сушні, люпину та ще копченої скумбрії, тієї знаменитої скумбрії, яку Карфаген вивозив у всі порти. А вояки зневажливо походжали довкола чудової худоби, ганячи все, чого так прагнули, пропонували за барана, наче за голуба, трьох кіз цінували як один гранат. Поїдачі нечисті, визвавшись цінувати живність, запевняли найманців, що їх обдурюють. Тоді варвари видобули мечі, погрожуючи різаниною.
Посланці Великої ради записували, за скільки років належало заплатити кожному воякові. Але тепер годі було визначити, скільки наймали вояків, і старійшини жахнулися, з'ясувавши, яку силу грошей треба виплатити. Доведеться спродати запаси сильфію, оподаткувати торговельні міста. Тільки ж найманці не ждатимуть; Туніс уже пристав до них; багатії, спантеличені лютуванням Ганнона та докорами його товариша, радили громадянам, що мали знайомих варварів, негайно піти до них у гості та знову прихилити їх до себе солодкими речами. Така довірливість мала б угамувати найманців.
Купці, писарі, робітники з арсеналу цілими сім'ями рушили до варварів.
Вояки впускали до себе всіх карфагенців, але крізь один прохід, такий вузький, що, йдучи по чотири, вони ледве проштовхувались. Спендій, який стовбичив коло загорожі, вимагав, щоб усіх пильно обшукували. Мато стояв навпроти нього і придивлявся до юрби, намагаючись знайти кого-небудь, кого він бачив у Саламбо.
Табір скидався на місто, — стільки було там люду, така була метушня. Дві одмінні юрби мішалися, але не зливались, — одна була в полотняній або вовняній одежі, в повстяних шапках, подібних до соснових шишок, а друга—в панцерах і в шоломах. Серед слуг та крамарів вештались жінки всіляких племен, смагляві, як стиглі фініки, зеленаві, ніби маслини, жовті, неначе помаранчі,— куплені в матросів, підібрані в кублах розпусти, повикрадувані з караванів, захоплені при грабуванні міст, жінки, котрих замучували любощами замолоду, нівечили биттям на старість, котрі конали по узбочинах доріг між військового спорядження разом із в'ючаками, що їх покидало військо, відступаючи перед ворогом. У кочівницьких жінок метлялася по п'ятах жовта картата одежина з верблюдячої шерсті; кіренаїкські музикантки, з підмальованими бровами, закутані в фіолетові покривала, сиділи на матах, підігнувши під себе ноги, і співали; старі негритянки з обвислими грудьми збирали на паливо кізяк та сушили його проти сонця; сіракузянки мали в косах оздоби із золотих бляшок, лузітанські жінки були в черепашковому намисті, галльські носили на білих грудях вовчу шкуру; опецькуваті дітлахи, геть покриті нужею, голі та необрізані, били головою перехожих у живіт або, підкравшись ззаду, як ті тигренята, кусали за пальці.
Карфагенці, походжаючи по табору, дивувалися, що там був у всьому такий достаток. Полохливіші геть занепали духом, а решта намагалися приховати свій неспокій.
Вояки плескали їх по плечах, заохочували до веселощів. Угледівши якогось бундючного карфагенця, підбивали його на свої грища. Коли ж метали диска, вони намагалися розчавити йому ногу, а йдучи навкулачки, за першим нападом трощили щелепи. Пращники лякали карфагенців пращами, заклиначі — своїми гадюками, вершники — своїми кіньми. А вони, люди мирної праці, на всі ті образи тільки понурювали голови й силкувалися усміхнутись. Дехто, щоб показати свою хоробрість, удавав, ніби хоче стати вояком. їм загадували рубати дрова, чистити скреблом мулів. Убгавши в панцер, котили, як бочку, по табірних доріжках. А коли вони збиралися вертатись до міста, варвари, кумедно викривляючи обличчя, удавали, ніби з горя рвуть на собі волосся.