У ній, крім очей, вже нічого не нагадувало людину; це була якась суцільна червона маса; вздовж стегон звисали порвані пута, яких не можна було відрізнити від сухожиль на руках із здертою шкірою; рот був широко розтулений; із орбіт шугало два пломені, неначе підіймаючись до волосся; і бідолаха все йшов та йшов.
Він дійшов до самого підніжжя тераси. Саламбо схилилася над поруччям; ці жахливі очі були втуплені в неї, і враз вона збагнула все те, що вистраждав він задля неї. Він конав уже, а їй увижалося, ніби він у себе в наметі, навколішках, обіймає її стан і шепоче ніжні слова. Вона палала жаданням відчути знову його обійми, почути його слова; вона не хотіла, щоб він помер! В цю мить Мато рвучко сіпонувся; у Саламбо трохи не вихопився зойк. Мато упав навзнак і вже не ворухнувся.
Жерці віднесли майже зомлілу Саламбо на трон і заметушилися круг неї. Вони її вітали; адже ж усе це була її заслуга. Юрба плескала в долоні, тупотіла ногами, вигукуючи її ім'я.
Якийсь чоловік метнувся до трупа. Хоч він не мав бороди, та на плечах у нього був плащ Молохових жерців, а за поясом незвичайний ніж, яким ріжуть священне м'ясо; на кінці його колодки була золота лопатка. Одним ударом Шагабарім розтяв груди Мато, видер серце, поклав його на лопатку і, звівши руку, віддав його в дар Сонцеві.
Сонце сідало за хвилями. Проміння його довгими стрілами падало на червоне серце. В міру того, як завмирало його калатання, світило дедалі поринало в море; серце стрепенулося востаннє, і сонце зникло.
Тоді від затоки до лагуни, від перешийка до маяка, по всіх вулицях, на всіх будинках і храмах розлігся єдиний крик; на хвильку він завмирав; а тоді розтинався знову; від нього двигтіли будинки; Карфаген неначе звивався в корчах несказанно великих радощів і безмежних надій.
Нар-Гавас, сп'янілий від гордості, лівою рукою обійняв стан Саламбо на знак того, що він її володар, а правою схопив золотий келих і випив за геній Карфагена.
Саламбо, як і чоловік її, підвелася з чашею в руці, щоб і собі випити. Та раптом упала, закинувши голову на спинку трону, бліда, заціпеніла, з розтуленими вустами; її розпущене волосся звисало додолу.
Так померла дочка Гамількарова за те, що торкнулася Танітиного покривала.