Гамількар став табором з півдня; Нар-Гавас зайняв праворуч від нього Радеську рівнину, Ганнон — берег озера; три воєначальники повинні були зберігати таке розташування, щоб усім воднораз напасти на фортечний вал.
Гамількар хотів спершу показати найманцям, що каратиме їх, як рабів. Він наказав розіп'яти десятьох посланців один біля одного, на пагорку проти міста.
Побачивши це видовище, обложені покинули вал.
Мато вирішив, що коли б йому пощастило прослизнути поміж мурами й Нар-Гавасовими наметами перше, ніж нумідійці встигнуть ударити, він зміг би напасти на карфагенську піхоту й затиснути її між своїм загоном та військом, що було в місті. Він із бувалими вояками кинувся вперед.
Нар-Гавас помітив його. Він подався берегом озера до Ганнона і сказав, щоб той послав своїх вояків на допомогу Гамількарові. Чи вважав він, що Барка надто слабкий і не зможе встояти проти найманців? Чи то підступність була, чи недоумство? Ніхто ніколи про те не дізнався.
Ганнон, бажаючи принизити свого суперника, не вагався. Він гукнув, щоб сурмили в сурми, і все його військо повалило на варварів. Найманці повернулися й побігли на карфагенців; вони перекидали їх, чавили ногами і, відкинувши геть, добралися до Ганнонового намету, де він сидів тоді серед тридцятьох карфагенців, найвельможніших з-поміж старійшин.
Видно, його приголомшила відвага найманців; він почав гукати своїх воєначальників. Варвари тяглися з кулаками йому до горла, обсипали його лайкою. Юрба тислася до нього, і ті, що схопили його, насилу втримували його на ногах. А він тим часом шепотів кожному на вухо:
— Я тобі дам усього, чого ти захочеш! Я багатий! Вря туй мене!
Його потягли. Хоч який був тяжкий, а ногами землі й не торкався. Старійшин поволокли також. Його пойняв іще більший жах.
— Ви мене перемогли! Я ваш бранець! Я відкуплюсь! Вислухайте мене, друзі!
Його несли на плечах, тиснучи з боків, а він знай казав:
— Що ви будете робити? Чого ви хочете? Я ж не відбиваюсь, самі бачите!
Коло брами стирчав величезний хрест. Варвари ревли:
— Сюди! Сюди!
Та він волав ще голосніше; в ім'я їхніх богів благав привести його до шалішима, бо, мовляв, має сказати йому щось таке, від чого залежить їхній порятунок.
Вони спинилися; дехто казав, що розумно було б покликати Мато. Пішли шукати його.
Ганнон упав на траву; він раптом побачив довкола ще інші хрести, немовби то заздалегідь примножено тортури, якими хотіли його закатувати; він силкувався переконати себе, ніби це йому ввижається, що хрест один, а тоді став запевняти себе, що його й зовсім нема. Нарешті суфета підвели.
— Кажи! — промовив Мато.
Ганнон запропонував віддати до рук йому Гамількара, потім, мовляв, вони ввійдуть у Карфаген і будуть там удвох царювати.
Мато пішов від нього, давши воякам знак швидше з ним кінчати. То було, на його думку, хитрування, аби вигадати час.
Варвар помилявся; Ганнон був у притузі, коли не зважають ні на що, та ще й так люто ненавидів Гамількара, що, мавши найменшу надію врятуватися, віддав би його на поталу разом з усім військом.
Під тридцятьма хрестами лежали знеможені старійшини; попід пахви їм уже просунули мотузки. Тоді старий суфет, зрозумівши, що має померти, заплакав.
Варвари здерли з нього рештки одягу, і стало видно всю його страшну потворність. Болячки вкривали цей безформний лантух; сало на ногах закривало нігті, звисало із пальців зеленавими клаптями; сльози, стікаючи між струп'ям щік, надавали обличчю якогось неймовірно сумного вигляду і, здавалося, котилися ширшими струмочками, ніж звичайно на людському лиці. Його царська пов'язка трохи розпустилася і волочилась у поросі разом із білим волоссям.
Варвари побачили, що ніякими мотузками витягти його догори не можна буде, і за пунійським звичаєм прибили суфета цвяхами, коли хрест лежав іще на землі. Муки розбудили в ньому почуття гордості. Він почав обсипати варварів лайкою. Він шаленів, звивався, наче морське чудисько, яке ріжуть на березі, віщував, що за нього впаде на них люта помста і всі вони сконають у ще жахливіших муках.
Так воно й сталося. По той бік міста, звідки вихоплювались язики полум'я й клуби диму, конали найманські посланці.
Декотрі, що спочатку знепритомніли, тепер під свіжим повітрям отямились; вони висіли, опустивши голови на груди й трохи осунувшись, дарма що руки їм поприбивали над головою; з п'ят і з рук у них великими краплями стікала кров, повільно, як падають з гілля достиглі плоди; і Карфаген, і затока, і гори, й полонини,— все перед ними крутилося, неначе якесь велетенське колесо; іноді, знявши з землі хмару куряви, їх обгортав вихор; палила їх страшенна спрага, в роті важко ворушився язик, і вони відчували, як тече по них крижаний піт і як відлітає душа.
І все-таки десь у безкраїй далині їм ще ввижались якісь вулиці, здавалося, йдуть вояки, похитуються мечі; і гуркіт бою долинав до них невиразно, як шум хвиль до моряків, що помирають на щоглах розбитого судна.
Італійці, дужчі за інших, іще кричали; лакедемоняни мовчки заплющували очі; Зарксас, колись такий могутній, схилився, мов зламана очеретина; ефіоп, поруч нього, відкинув голову назад, через поперечину хреста; непорушний Автаріт поводив очима; його довга чуприна, затиснена в розколині деревини, стирчала над лобом, і хрипіння, що вихоплювалося з його грудей, було подібне до гнівного гарчання. Щодо Спендія, то він пройнявся якоюсь дивною відвагою; певний свого близького вже довічного визволення, він зневажливо ставився до життя і спокійно чекав смерті.
Конаючи, вони інколи здригалися, відчувши на губах дотик пір'я. Від великих крил, що тремтіли довкола, на них падали тіні, і в повітрі лунало каркання; Спендіїв хрест був найвищий, тому саме на нього спустився перший шуліка. Тоді Спендій повернув голову до Автаріта і сказав повільно, з якимось незбагненним усміхом:
Чи пам'ятаєш ти левів на Сіккському шляху?
То були наші брати! — відповів галл і сконав. Саме на той час Гамількар проломив мур і дійшов до
фортеці. Раптом під навальним вітром дим розвіявся, відкривши обрій, на якому видніли карфагенські мури; йому ввижались навіть люди, що дивилися з тераси Ешмунового храму; тоді він перевів погляд ліворуч і побачив на березі озера тридцять височезних хрестів.