Саламбо

Сторінка 62 з 86

Гюстав Флобер

Усе те, вишикувавшись на морському узбережжі в довгий рівний ряд, понеслося вперед, неначе пісок, завихрений вітром. Але на середині перешийка товпище спинилось, бо найманці, що стояли перед ними біля мурів, не хотіли рушити з місця.

Незабаром із боку Аріани надійшли жителі західних земель — нумідійці: Нар-Гавас правив лише масілійцями, а крім того, звичай дозволяв їм зрікатися переможеного царя; отож вони й згуртувалися на березі Заїна, і тільки-но Гамількар почав відступати, як вони тут же перейшли річку. Перші прибігли мисливці з Малетут-Ваала і з Гарафоса; одягнені в лев'ячі шкури, вони щосили підганяли ратищами сухоребрих, гривастих коненят; за ними поспішали гетули в панцерах із зміїної шкіри; потім — фарусійці в високих коронах з воску й камеді; а позаду — кони, макарці, тілабари, кожен із двома дротиками та щитом з бегемотячої шкіри. Всі вони спинилися поблизу катакомб, біля самісінької лагуни.

Коли ж лівійці подалися вперед, на їхнє місце, неначе хмара, що стелиться землею, посунули юрмища негрів. Вони прийшли з Гарушу Білого, з Гарушу Чорного, з Авгільської пустелі, навіть з великої Агазімбової країни, що за чотири місяці шляху на південь від гарамантів, а то ще й з дальших світів! І хоч які мали вони оздоби з червоного дерева, та на чорному тілі в них стільки було бруду, що вони скидалися на шовковичні ягоди, які довго валялися десь у пилюці. На них були ликові штани, туніка, сплетена з сухої трави, а на голові — морда дикого звіра; виючи, ніби вовки, вони трясли залізними прутами, на яких висіли кільця, і розмахували коров'ячими хвостами, поприв'язуваними до дрюччя, неначе прапори.

За нумідійцями, маврузійцями й гетулами товпилися жовті люди, що жили за Тагіром, розпорошені по кедрових лісах. За плечима в них метлялися сагайдаки з котячої шкури, і вони вели на прив'язі величезних, завбільшки як осли, собак, що ніколи не гавкали.

Нарешті — неначебто Африку не досить іще вичерпано і, щоб більше накопичити гніву, треба було до самісінького дна вишкребти всі племена,— позаду, благувато хихикаючи, маячіли якісь звіроподібні людці; були то поточені гидкими хворобами бідолахи, потворні пігмеї, мулати невиразної статі, альбіноси, що кліпали проти сонця червоними очима; всі вони белькотіли щось незрозуміле і, встромивши в рот собі пальця, подавали знак, що хочуть їсти.

Мішанина зброї була не менша за оте розмаїття племен та одягу. Понаносили вони з собою всього, чим тільки можна було заподіяти смерть, від дерев'яних кинджалів, кам'яних сокир і тризубців із слонової кості до довгих, позублених, як пилка, шабель із мідним тонким і гнучким лезом. В руках у них були ножі на кілька лез, розгалужених, як антилоп'ячі роги, а то криві, серпасті, поприв'язувані до мотузок і залізні трикутники, киї, довгі шила. Бамботські ефіопи мали в чупринах маленькі отруєні стріли. Декотрі тягли з собою каміння в мішках, а ті, що прийшли голіруч, клацали зубами.

Увесь той набрід без упину вирував, хвилювався. Дромадери, немов кораблі, геть обшмаровані смолою, валили жінок, що носили при стегнах дітей. Із кошиків випадали харчі; люди підошвами розтоптували грудки солі, пакунки камеді, гнилі фініки, горіхи гуру; в декого на грудях, обсипаних нужею, на шнурочку висів діамант, за яким ганялися сатрапи, один із тих майже казкових самоцвітів, що за нього можна купити ціле царство. Люди ці здебільшого й самі не знали, чого вони прагнуть. Сюди їх поривало якесь захоплення, цікавість. Кочовики, що зроду-віку не бачили міста, лякалися самої тіні від його мурів.

Стільки вже збилось там люду, що тепер за ним і самого перешийка не було видно; ця довга смужка землі, на якій намети скидалися на халупи серед повені, тяглась до перших рядів другого табору варварів, що сяяли залізною зброєю, симетрично вишикувавшись обабіч акведука.

Карфагенці ще не отямились від страху перед тією навалою, коли раптом помітили, що просто на них сунуть чи то якісь потвори, чи то цілі будівлі зі своїми шпилями, кроквами, линвами, колінами, карнизами й щитами; то були облогові машини, що їх надіслали тірські міста: шістдесят каробаліст, вісімдесят онагрів, тридцять скорпіонів, п'ятдесят толенонів, дванадцять таранів і три величезні катапульти, що кидали каменюки вагою по

п'ятнадцять талантів. Юрми люду штовхали кожну машину, обліпивши її знизу; щокроку вони одностайно похитувались; машини наблизились до самих мурів.

Потрібно було ще кілька днів, щоб усе підготувати до облоги. Найманці, вже навчені своїми поразками, не зважувались на непевний бій. Обидва ворожі стани не квапились, добре усвідомлюючи, що це буде жахлива битва, яка призведе або до перемоги, або до цілковитого знищення.

Карфаген був спроможний довго чинити опір. Грубезні його мури з цілою низкою кутів, що виступали то всередину, то назовні, були дуже зручні для відбивання нападу.

З боку ж катакомб мур подекуди завалився, і темними ночами крізь ті обвали було видно світло в малкіиських хатинах. Де-не-де воно миготіло й понад фортечним валом. Там жили з новими своїми чоловіками жінки найманців, яких попроганяв Мато. Вони знову побачили варварів, і в них завмирали серця. Здалеку жінки махали їм покривалами, поночі приходили до мурів поговорити крізь щілини з вояками, а якось уранці Велика рада дізналася, що всі вони повтікали; хто вислизнув поміж камінням, а хто, відважніший бувши, спустився по мотузці.

Аж тепер Спендій вирішив здійснити свій задум. Досі, воюючи далеко від Карфагена, він не мав змоги того зробити; відколи ж вони повернулися туди, йому все здавалося, нібито городяни здогадуються, що він собі намислив. Та незабаром вони таки зняли частину сторожі з акведука; бракувало людей захищати мури.

Колишній раб кілька днів управлявся, стріляючи з лука у фламінго на озері. А тоді, якось увечері, коли світив місяць, попросив Мато розпалити опівночі велике багаття з соломи і звеліти своїм людям, щоб одночасно зчинили галас. Потім, узявши з собою Зарксаса, рушив понад затокою в напрямі Туніса.

Дійшовши до останніх арок, вони повернули просто на акведук; місцина там була відкрита, і вони до підніжжя стовпів добралися плазом.