Повернення Гамількара анітрохи не дивувало найманців; ця людина, на їхню думку, не могла померти. Він повернувся, щоб виконати свої обіцянки; сподівання ці були зрозумілі, —адже поміж батьківщиною та військом лежала така глибока прірва; зрештою, вони й не визнавали за собою будь-якої вини; про бенкет давно забули.
Перехоплені шпигуни розвіяли їхні марення. Найзапекліші з найманців тріумфували, ба навіть помірковані збурились. Та ще оті дві облоги нагнали на них страшенну нудьгу; хай уже бій, аніж отак сидьма сидіти! Через те багато вояків розбрелося і тинялося собі по околицях. Коли прийшла звістка, що карфагенці почали озброюватись, вони повернулися в табір. Мато з радощів аж підскакував.
— Нарешті! Нарешті! — вигукував він.
Ту злість, що він затаїв на Саламбо, Мато переніс тепер на Гамількара. Ненависть його вже мала певну жертву; а що він тепер виразніше уявляв собі свою помсту, то йому здавалося, ніби він майже здійснив її, і з того втішався. Водночас його охопило почуття якоїсь чистої ніжності і палило ще гостріше бажання. Він то бачив себе серед вояків, як вимахує списом з настромленою на нього суфетовою головою, то знов увижалося йому, як у покої з пурпуровим ложем стискає в обіймах дівчину, вкриває поцілунками її лице, гладить руками її пишне чорне волосся. І ці мрії,— він сам добре знав, що вони ніколи не справдяться,—завдавали йому великих мук. Товариші проголосили його шалішимом, і тому він дав собі обітницю вести непримиренну війну; а бувши певен, що йому не вийти з неї живому, постановив собі битися немилосердно.
Він прийшов до Спендія і сказав йому:
— Підіймай своїх людей! Я приведу своїх! Сповісти Автаріта! Якщо Гамількар нападе на нас, нам кінець! Чуєш? — Уставай!
Його владний тон ошелешив Спендія. Мато звичайно сам корився іншим, а коли і впадав у гнів, то швидко відходив. Але тепер він видавався воднораз і спокійнішим, і грізнішим. Горда воля виблискувала в його очах, неначе вогонь жертовника.
Та грек не зважав на його застереження. Він жив в одному з оторочених перлами карфагенських наметів, любісінько попивав із срібних келихів прохолодні напої, грав у коттабу, запустив собі чуприну та ладен був і далі тримати оту забарну облогу. Зрештою, він підтримував таємні зносини з містом і, певний, що воно незабаром відчинить йому свої брами, не вельми прагнув звідтіль вирушати.
Нар-Гавас, що весь час тинявся поміж трьох армій, також був тут. Він притакував Спендієві й навіть докоряв лівійцеві, що той через свою надмірну сміливість хоче припинити облогу.
— Іди геть, коли боїшся! — крикнув Мато.— Ти наобіцяв нам і смоли, і сірки, і слонів, і піхотинців, і коней! А де вони?
Нар-Гавас нагадав йому, що він винищив рештки Ганнонових когорт; що ж до слонів, то їх саме тепер ловлять по лісах; піхоту ж він озброює, а коней сюди вже ведуть. І нумідієць, гладячи страусове перо, що спадало йому на плече, і по-жіночому поводячи очима, почав якось ущипливо посміхатись. Спантеличений Мато стояв проти нього, не знаючи, що на те сказати.
Аж тут увійшов якийсь невідомий чоловік, очманілий, весь мокрий від поту, із закривавленими ногами і розпущеним поясом; важке хекання мало не розривало його худих грудей. Забубонівши якоюсь незрозумілою мовою, він вирячив очі, ніби розповідав про якусь битву. Нумідійський цар вибіг надвір і скликав своїх вершників.
Вони вишикувались на рівнині, обступивши його колом. Нар-Гавас сидів на коні, опустивши голову й покусуючи губи. Нарешті він поділив свій загін на дві групи і звелів одній чекати на нього; тоді, владним жестом наказавши другій супроводити його, зник разом із нею вдалині, де видніли гори.
— Владарю,— бурмотів Спендій, —не подобається мені цей дивний збіг: суфет вернувся, Нар-Гавас кудись майнув...
— То й що? — зневажливо кинув Мато.
Це була ще одна підстава випередити Гамількара і з'єднатися з Автарітом. Тільки ж городяни, коли зняти облогу, повиходять із міст та вдарять їм у спину, тим часом як спереду стоятимуть карфагенці. З того приводу довго міркували й нарешті обрали заходи, яких зараз же було вжито.
Спендій з п'ятнадцятьма тисячами вояків рушив до моста, спорудженого на Макарі за три милі від Утіки; на чотирьох його кутах звели по величезній вежі і поставили там катапульти. Стовбурами дерев, уламками скель, терновими плотами та кам'яними мурами перегородили всі стежки, всі ущелини в горах; на їхніх вершинах порозкладали купи трави, щоб, підпаливши її, можна було сповістити про наближення ворога; подекуди розставили гострозорих пастухів.
Звісно, Гамількар не піде, як Ганнон, горою Теплих Вод. Він гадатиме, що Автаріт, тримаючи в своїх руках цю позицію, заступить йому дорогу. До того ж, зазнавши поразки на початку кампанії, він би погубив себе, а вигравши бій, пішов би далі вперед, бо найманців тут не було. Міг би він іще висадитися на Виноградному мисі і звідти рушити на одне з міст. Але тоді він опинився б поміж двох армій, а на таку необачність із своїм невеликим військом він напевно не зважиться. Виходить, йому залишається посуватися низом уздовж Аріани, тоді повернути ліворуч, щоб обминути Макарське гирло і вийти якраз до мосту. Саме там чекав на нього Мато.
Вночі, при світлі смолоскипів, він наглядав за копачами, мчав у Гіппо-Заріт, пильнував робіт у горах, знову повертався назад, забуваючи про відпочинок. Спендій заздрив його силі. Та коли йшлося про засилання шпигунів, чи треба було добирати вартових, або орудувати бойовими машинами та іншими засобами оборони, Мато покірно слухав свого товариша. Тепер вони не заводили вже мови про Саламбо; один про неї більше не думав, а другого стримувала скромність.
Мато часто йшов у бік Карфагена, сподіваючись побачити Гамількарові загони. Він утуплювався поглядом в обрій, лягав на живіт, і бухання крові у скронях здавалося йому тупотінням ворожого війська.
Мато сказав Спендієві, що коли Гамількар протягом трьох днів не вирушить на них, він зі своїм військом вийде проти нього, щоб почати битву. Минуло два дні. Спендій стримував його; вранці третього дня він таки вирушив.
Карфагенцям не терпілося воювати не менше, ніж варварам; в наметах і в будинках людей хвилювали ті самі бажання: всі питали себе, чому так зволікає Гамількар.