Саламбо

Сторінка 23 з 86

Гюстав Флобер

В храмових перистилях жерці у відчаї ламали руки. Легіонери верхи ганяли навмання. Люди вилазили на будинки, виходили на тераси, п'ялися на плечі колосам. на корабельні щогли. А Мато тим часом усе йшов, і з кожним його кроком у юрмі накопичувався гнів, та водночас наростав і страх. Де він проходив, всюди порожніли вулиці, людський потік розбризкувався по обидва боки аж на верх мурів. Довкола він тільки й бачив витріщені очі, що, здавалося, ладні були поглинути його.

вишкірені зуби, простягнені кулаки, а прокльони Саламбо множилися в устах юрби.

Враз просвистіла довга стріла, за нею — друга, загупотіло каміння, та все те, погано націлене (люди боялися черкнути заїмф), пролітало над його головою. Той заїмф став йому ніби щитом, він затулявся ним з усіх боків, і натовп не міг нічого вдіяти. Він ішов дедалі швидше, простуючи безлюдними вулицями. Та вони були перегороджені мотуззям, захаращені возами, заставлені пастками, і через те він мусив раз по раз вертатися назад. Нарешті добрався до Хамонового майдану, де було замордовано балеарців; Мато спинився, зблід, немовби побачив смерть. Аж тепер йому край! Юрба плескала в долоні.

Він добіг до великої замкненої брами. Вона була дуже висока, з дубової серцевини, в залізних цвяхах, окута бронзою. Мато кинувся на браму; з великої радості люди затупотіли ногами, дивлячись на його безсилу лють. Тоді він скинув сандалю, поплював і став гатити по непорушних дошках. Все місто заревло. Вже й про заїмф забули, пориваючись роздерти жертву. Мато поглянув на юрбу великими затьмареними очима. В скроні йому бухкала кров, аж голова паморочилась; млявість охопила все тіло, як буває в п'яної людини. Нараз він помітив довгого ланцюга, що ним піднімали засуви. Одним стрибком дістав його, вперся ногами, напружив руки, і нарешті велика двійчата брама відчинилась.

Вийшовши за ворота, Мато зняв із себе покривало і підняв його якомога вище над головою. Тканина, розвіваючись на морському вітрі, виблискувала проти сонця, яскріла барвами, ряхтіла коштовним камінням, сяяла постатями богів. Так несучи те покривало, Мато перетнув усю рівнину, дійшов до вояцьких наметів, а люд дивився з мурів, як відходить від Карфагена щастя.

VI

ГАННОН

— Я повинен був її викрасти! — сказав він того вечора Спендієві.

— Треба було вхопити її і силоміць забрати з дому! Ніхто б не насмілився стати проти мене!

Спендій не слухав тієї мови. Він спочивав, простягтись горілиць, біля дзбана, повного медової сити; час від часу припадав до нього і жадібно пив.

Мато правив своєї:

— Що його робити? Як знову пробратися до Карфагена?

— Не знаю,— відказав Спендій.

Така байдужість дратувала Мато; він вигукнув:

— Все це з твоєї вини! Сам потягнув мене туди, а тоді покинув, боягуз підлий! І то б я мав тебе слухатись? Начальникувати думаєш наді мною? Звідник, раб і син раба! — Він скреготав зубами і замірявся на Спендія своїм великим кулачиськом.

Грек не відповідав. Глиняний світильник підсліпувато блимав на жердині намету, де між порозвішуваної зброї сяяло покривало.

Раптом Мато взувся в котурни, застебнув куртку з мідними бляшками й надів шолом.

— Ти куди? — запитав Спендій.

Вертаюсь у Карфаген. Відчепись від мене! Я приведу її сюди! Хай вони тільки торкнуться до мене — почавлю, як гадюк! І їй не минути смерті, Спендію!

Він кілька разів повторив:

— Авжеж! Уб'ю її! От побачиш, уб'ю!

Але Спендій, до чогось прислухавшись, ухопив раптом покривало, шпурнув його в куток і зверху прикидав шкурами. Почувся гомін, блиснули смолоскипи, і до шатра ввійшов Нар-Гавас у супроводі чоловік двадцяти вояків.

Були на них білі вовняні плащі, довгі кинджали, шкіряне намисто, дерев'яні сережки в вухах і взуття з гієнячої шкіри; ставши при вході, вони поспиралися на списи, як, буває, пастухи, відпочиваючи, спираються на свої ґерлиґи. Зі всіх Нар-Гавас був найвродливіший. Ремінці, оздоблені перлами, охоплювали його тонкі руки; золотий обруч, на якому трималося довкола голови широке вбрання, був прикрашений страусовим пір'ям, що звисало йому на плече; безперестану усміхаючись, він блискав зубами; його очі проймали, ніби гострі стріли; у всьому єстві відчувалася якась насторожена розв'язність.

Він заявив, що хоче приєднатися до найманців, бо Республіка давно вже зазіхає на його володіння. Отож, мовляв, йому вигідно пристати до варварів, та й він може їм допомогти.

— Я дам вам слонів — їх повно в моїх лісах,— вина, олії, ячменю, фініків, смоли та сірки для облог, двадцять тисяч піхотинців і десять тисяч коней. До тебе, Мато, вдаюся я тому, що, заволодівши заїмфом, ти став перший у війську.

А потім докинув іще:

— До того ж ми з тобою давні приятелі.

Мато тим часом поглядав на Спендія, що сидів на овечих шкурах і кивав головою на знак згоди. Нар-Гавас вів далі. Він присягався богами, проклинаючи Карфаген, в люті поламав дротика. Тоді й супутники його, шаленіючи, зчинили галас, і Мато, запалений тим гнівом, крикнув, що згоден на спілку.

Потім привели білого бика й чорну вівцю — символи дня й ночі. Зарізали їх над ямою. Коли натекло туди крові, вони повмочали в неї руки. Тоді Нар-Гавас і Мато приклали руку один одному до грудей. Такі самі знаки відбили вони й на полотні своїх наметів. Потім усю ніч бенкетували, а рештки м'яса, обидві шкури, кістки, роги та ратиці спалили.

Коли Мато вернувся з богининим покривалом, вояцтво зустріло його бурхливими вигуками; навіть і ті, хто був не ханаанської віри, в якомусь незбагненному збудженні відчули, що до них з'явився дух-заступник. Ніхто й гадки не мав одібрати від нього покривало; варварам здавалося, що досить було тільки самої таємничості, з якою він здобув отой заїмф, щоб визнати за ним право на його посідання. Так гадали вояки африканської раси. Інші, хто недавно запалився гнівом проти Карфагена, не знали, на що зважитись. Мали б кораблі — зараз би від'їхали.

Спендій, Нар-Гавас і Мато розіслали гінців до всіх племен, підлеглих Карфагенові.

Республіка визискувала той люд, стягувала надмірні податки; за невчасну сплату чи нарікання чекали на них кайдани, сокира й хрест. Вони мусили вирощувати те, чого потребувала Республіка, постачати все, чого вона вимагала; ніхто не мав права тримати зброю; а повставало якесь село, всіх мешканців продавали в рабство; управителя цінували як давильний прес, — що більше вичавить, то кращий. Далі за країнами, безпосередньо підлеглими Карфагенові, йшли союзні землі, що платили йому невелику данину. А за тими землями блукали кочовики, яких можна було нацьковувати на союзників. Завдяки такій системі врожаї завжди були багаті, вигулювались табуни розкішних коней, буяли пишні плантації. Катон Старший, знавець хліборобства, заснованого на рабській праці, дев'яносто два роки пізніше дивувався з усього того і, спонуканий заздрісною жадобою, закликав Рим знищити Карфаген.