Отець Головацький виголошував свою промову довго, ніби проповідь з амвону, — звучав голос не світської людини, якою був дотепер Яків, а слуги Божого, і в цій іпостасі Іван ніяк не міг його сприйняти; промова пливла статечно, як казання, ніхто не наважувався її переривати, й думав Іван, побоюючись, що й він колись так переміниться, а дуже цього не хоче, та дарма: із світу кліру вороття немає, і як би не намагався священик, навіть поза церквою перебуваючи, вернутися до колишнього способу мислення й мовлення, це йому ніколи вже не вдасться: облачения і щоденне перевтілення із грішної людини в речника Божого стають врешті самим тілом, свідомістю, всією людською сутністю, і вже ніколи не зможе Яків відзискати свою первісну особистість, як це вміє чинити актор, сходячи зі сцени; залишиться він навіки персонажем божественного спектаклю, рабом Божим й виконуватиме все життя апостольську роль у повсякденному житті — а я не хочу цього, не хочу!
Пан Верещинський почував себе ніяково під зливою похвал, його велика кругла голова, обтяжена густим сивим волоссям, схилилася над столом, він теребив пальцями пишні вуса й чекав, поки Головацький закінчить промову; їмость подавала на стіл все нові й нові полумиски, повні розмаїтих салатів і рибних страв, оскільки тривав ще літній піст, вона рухами запрошувала пригощатись, не наважуючись переривати мову мужа; панна Амалія, боячись зустрітися очима з Вагилевичем, не відводила захопленого погляду від вуйка; Яків на мить зупинився, підшукуючи в пам'яті ще добірніших слів на адресу вельмишановного гостя, цей момент використав Вагилевич і кинув репліку, яка зовсім не стосувалася розпочатої Яковом теми:
— Знаєш, Якове, про що я думав, добираючись до тебе крізь букові ліси — нічого кращого немає за сиву бучину: дерева — як люди… Ні, вони достойніші за людей: мовчки живуть і мовчки вмирають…
Головацький ображено відкопилив спідню губу, він відкрив уста, щоб докінчити промову, однак Верещинський квапно підхопив нову тему, й розмова справилася в інше русло.
— Дуже цікаве ваше спостереження, пане Іване, але мене особисто бентежить пасивність лісів: вони не борються за життя, тільки гідно чекають своєї смерті.
— Не кажіть так, — заперечив Вагилевич, — дерева борються з рубачами своєю вродою: гинуть звичайно калічні, мало в кого піднімається рука на здорове гарне дерево.
— Якби ще й люди могли так… — мимоволі долучився до розмови Головацький.
— Я ж і кажу, — підхопив Вагилевич, — вони достойніші за людей.
— Це трохи занадто — в людини є розум, — заходив у полеміку отець Яків, і на своє превелике вдоволення запримітив Іван, як швидко зсувається святенницька маска з обличчя приятеля: вже ожили його великі сірі очі під високим чолом, вже зажевріла в очах ватра, й ось–ось вибухнуть із зіниць снопи іскор, які спопелятимуть опонента, — таким завжди був Яків у суперечках і дискусіях, й аби не потухла розмова, Іван поквапився заперечити…
Розум, розум! Він даний людині лише для того, щоб вона кожної миті переконувалася в безсиллі того ж розуму, ніхто ж не може досягти Божої істини — марні потуги!; ти песиміст, Іване; а що таке оптимізм?; усвідомлення того, що сьогодні ти знаєш набагато більше, ніж учора, а завтра знатимеш більше, ніж нині; і так без кінця людина повинна усвідомлювати свою нікчемність перед абсолютною істиною?; зате цей процес називається розвитком, прогресом; а для чого той прогрес, коли немає в ньому кінця пізнань?; кінець — це Бог, який водночас є й початком, людина ж — бігун на коротких дистанціях; не хочу коротких дистанцій, хочу безперервності власного бігу; цього прагнув Фауст, і ти знаєш, як він закінчив; а я готовий, готовий!
Палку дискусію друзів перервав сміх Верещинського.
— Та зупиніться, не викликайте чорта з болота, він, можливо, вже й чатує під вікном, вичікуючи, поки хтось перший звернеться до нього по допомогу.
— Нічого страшного в цьому немає, — відказав Іван, — аби тільки зарвати в нього стільки сили, щоб утвердити найсвятішу ідею, яка дасть початок чинові.
— Яка ж ідея в тебе найсвятіша? — запитав Головацький.
— Ідея незалежності, брате. Передовсім особистої… Я задихаюся в постійній залежності від когось і від чогось: від владців, сусідів, непрошених гостей, нав'язливих прихильників, від обіцянок, милостині, чужої ласки, від бідності і від грошей, які хочу мати і ніколи їх не маю, від накинутих на мене обов'язків — я вічний раб, і таких, як я, мільйони, ми всі залежні, всі раби; я знав тільки одну вільну людину… Маркіян був залежний лише від любові до Руси — і та любов була його ідеєю. Я теж хочу її спізнати й заволодіти нею…
— Слова, слова, — змахнув рукою Яків. — Будь–яка ідея — пустопорожня фраза, якщо вона для свого здійснення не спирається на грунт реальної і не завжди для тебе приємної практики. Ти здобував знання, але заради цього мусив терпіти казармений режим семінарії. І коли, не без наших старань, наш народ усвідомить потребу незалежності, він буде змушений супроти власного бажання, з прикрої необхідності спиратися на сильного сусіда проти ще сильнішого. Цілковитої свободи немає, й сама ідея незалежністю ніколи не стає.
— Я з вами згоден, отче, — втрутився в розмову Верещинський. — Шлях до здобуття свободи вельми довгий, й по дорозі до неї треба заходити в розмаїті компроміси, вступати в невигідні союзи, приймати неадекватні до ваших поглядів орієнтації… Але якщо на тій дорозі не визріватиме сама ідея волі — як фетиш, то воля ніколи й не прийде; без викристалізованої ідеї свободи не здолати тих перепон, про які я щойно мовив. А її, молоду, незаплямовану й чисту, справді залишив нам Маркіян. На жаль, творця ідеї не стало: чи зуміємо ми пронести її далі — самі, без нього?
Запала мовчанка: ніхто на таке питання не зважився б — та й не зміг би нині відповісти; відчували, знали всі, що гряде буря, а як поведеться той чи інший під час градобоїв — хто мав таку провидність, щоб уздріти це?
Мовчки споживали вечерю, чаркувалися вишнівкою, тепер їмость уже вголос припрошувала; мовчанка стала затяжною, тільки панна Амалія тихо запитала й почервоніла, втямивши, що питання недоречне: