Врешті Іван побачив пана Юзефа, який сидів за столиком у компанії молодих паничів і розповідав їм анекдоти; прилучатися до цього гурту Вагилевич не мав бажання; Борковський вдавав, що його не помічає, й Іван зрозумів, що між ними пролягла неперейдена межа, і він ніколи вже не вернеться до камениці на Галицькій, проте не мав куди в цю мить подітися — присів неподалік у фотель і мимоволі прислухався.
— Я танцюю, — притишив голос пан Юзеф, — притискаюся до панєнки і прошу: дай!
— І скільки разів пан Борковський дістав по писку? — перебивають його паничі.
— А було, було, певне що так, але поміж тим п'єрдолив, ха–ха!.. Янє, почекай хвильку, — зволив пан Юзеф нарешті побачити Вагилевича, — ще тільки один віц[108] розкажу — про граб'ю на полюванні — і вже йду до тебе, одну секунду, Янє…
Та Іван ніби й не почув слів Борковського, він знову поринув у акваріум, в якому ганялася за золотими рибками хижа щука.
1836 року управитель Ставропігійської друкарні й голова промосковського товариства "Руське коло" археограф Денис Зубрицький через посередництво власника транспортної експедиції в Бродах Гартенштайна запросив до себе професора російської історії Московського університету академіка Михайла Петровича Погодіна, коли той вертався в Росію з мандрів Європою.
Для ідеолога російського панславізму момент візиту до Львова був вельми вдячний: боротьба за кириличний алфавіт і юліянський календар, яку очолював Маркіян Шашкевич, відчужила русинську інтелігенцію від аспіраторів польської незалежності й тим самим наблизила її до "Руського кола", яке теж запротестувало проти латинського абецадла[109]; ректор духовної семінарії Григорій Яхимович запросив Зубрицького до викладів руської історії, яку той трактував як єдину для русинів і росіян; Яків Головацький вже цілий рік листувався з Погодіним, а Іван Вагилевич щойно втішився публікацією своєї статті про карпатське рунічне письмо в погодінському журналі "Московский наблюдатель" з коментарями академіка, який вбачав подібність між наскельними написами в Розгірчі й Бубнищах і чудськими резами в уральських печерах; Денис Зубрицький уклінно просив Погодіна завітати до нього на Вірменську, де зберуться в день приїзду академіка молоді його симпатики; грунт для московської колонії у Львові підготований, — запевняв свого наставника львівський москвофіл, треба тільки Михайлові Петровичу з'явитися, ніби месії, й поблагословити "Руське коло", яке він, Зубрицький, завбачливо назвав "Погодінською колонією"; Погодін зреагував блискавично листом з Ляйпціга, попередивши Зубрицького про дату свого приїзду…
За столиком пана Юзефа раз у раз вибухав регіт; Іван вловлював зміст сороміцьких, давно знайомих анекдотів, смішно не було, він пропускав повз вуха непристойні слівця, якими так щиро смакував віцман, та все одно вкотре дізнавався, як пан граб'я героїчно вбиває кабана, прибігає, закидає одну ногу звірини на одне плече, другу — на друге, щоб білувати, — про це нібито розповідає граб'я, — але тут його кличе слуга до візитера, компанія нетерпеливо чекає кінця оповіді, врешті граб'я повертається:
"То о czym ja mówiłem, a–a, jedna noga tutaj, druga noga tutaj… to co, jak — co? Przecież pierdoliłem do rana!"[110]
Вагилевича діймає встид за базікання простака в чорному фраку з бордовим метеликом під шиєю; згадуючи візит Погодіна до Зубрицького, Іван водить поглядом по освітленій свічками залі, в поле його зору потрапляє велетень Сухоровський, якого обступають дами й охають від захоплення незрівнянним красенем: пан Вайда бачив самого Чарторийського, о, який ви щасливий!; пані Семінська, власниця Підгорецького замку, бере балагулу під руку, веде до пасьянсного столика й, подаючи йому колоду карт, просить поворожити; але Сухоровський виймає свою колоду, Семінська приглядається до карт і зойкає: о, я не хочу, щоб ви ворожили мені магічними — таро; чого ви боїтеся, маєте великі гріхи?; це вас не обходить, кидайте мої, любий пане Міхале; вона висне на його зігнутій у лікті руці й млосно заглядає у вічі; ба ні, я тільки такі карти кидаю: ось пікова дама Паллада — це ви, — Сухоровський розкладає карти на столику, — червова дама Юдита — то піаністка Анна Кавецька, а бубновий король Давид… хто ж то, не впізнаєте, це ж Гощинський, так–так, Гощинський, ласкава пані, а хрестовий валет Гектор — то вже сам Леопольд Захер–Мазох; чому ви зблідли, моя пані, подивіться ворожбу до кінця, ви що, втікаєте, покидаєте раут, але ж не кваптеся — директор поліції перебуває зараз у Відні!; пані Семінська прожогом вибігає із зали; що трапилося між ними, подумав Вагилевич, чому Сухоровський провів її таким зловісним поглядом, а зрештою, що це мене обходить; але чому пан Сєраковський сидить, схиливши на руки голову, й не розпочинає рауту, чому на веранді за зеленими столиками й далі змагаються картярі, ніби лише для цього прийшли сюди; а в центрі зали стоять гуртом дами, й одна розповідає пригоду…
Сорокарічний, в силі чоловічого віку академік Погодін входить до покою, по–дворянськи галантно кланяється старому Зубрицькому, той на появу гостя схоплюється з крісла й припадає до руки московського професора, мало не цілує; Погодін делікатно вивільняє руку від спазматичного потиску господаря, кидає поглядом спершу на Маркіяна — стрункого, вродливого й стриманого; на устах у Маркіяна спалахує скупа усмішка і відразу гасне, він відступає назад й закладає руки за спину, з цікавістю розглядаючи благородне обличчя Михайла Петровича; академік переводить погляд на лисуватого, з бакенбардами, Якова Головацького, привітно усміхається до нього, простягає руку й чомусь поплескує по плечу — видно, сподобався юнак професорові: ви мені нагадуєте графа Безбородька, канцлера її величності, з портрета, звісно, то був найерудованіший міністр нашого двору за всі часи — і хо–хол!; Вагилевич заповзає в себе, ніби слимачок у мушлю, і, як слимачок ріжки, викидає вперед допитливий погляд, сам залишаючись незворушним, — він відразу хоче збагнути сутність гостя, на якого покладав стільки надій, посилаючи йому свої дослідження; Зубрицький показує рукою на хлопців і мовить поблажливо: