Сагайдачний, почувши таку густу пальбу, приказав сурмити до відступу. Не хотів втрачати людей. Оборонці дуже зраділи, що козаків прогнали. Тим часом козаки позаходили іззаду. Перелазили мури і через огороди добрались до домів, звідки їх ніхто не сподівався. Роззвірене військо стало вибивати впень усіх, кого стрінули. І зараз стали грабити добичу, яку знайшли. В короткім часі усі вулиці одна за одною були взяті. В городі настав великий крик і лемент. Мешканці ховались по льохах.
Невольники, дізнавшись, усіх повбивали, пошарпали на куски своїх дозорців, розбивали двері, ламали на собі кайдани і вибігали на вулицю з чим попало. Козаки забирали їх на збірне місце, тут були козацькі старшини, котрі роздавали між них зброю, хто був до цього здалий, і формували зараз сотні та посилали у бій...
Сагайдачний поїхав у город з своїм штабом, оточений цілою ватагою розсильних козаків. Усюди лежали трупи побитих людей. З домів, з базарів забирали всяке добро і зносили на визначене місце. Сагайдачного всюди вітали радісними окликами. "Слава Сагайдачному!" Невольники ставали перед ним навколішки і підносили угору руку. Тиснулись до нього, хапали за стремена, цілували в ноги.
— Люде добрі! — говорив Сагайдачний. — Пробі! Не заступайте мені дорогу, бо робота ще не скінчена.
Став на базарі. Посильні козаки окружили його колом і нікого не припускали.
Тепер стали підводити перед отамана знатних бранців, котрих пощадили, тому що обіцяли дати за себе окуп. Між ними був генуезький католицький єпископ, високий худощавий старець з довгою бородою. Ставши перед Сагайдачним, підняв до нього руки і просив пощади через якогось товмача, що знав італійську і українську мови.
— Вашмосці нічого не станеться, — говорив Сагайдачний по-латині, — ми зуміємо пошанувати твій вік і достоїнство...
Єпископ дуже здивувався, почувши від північного варвара мову культурного світу...
— Гетьмане! Не забувай, ваша милість, що ми тут народ завойований. Недавно ще ми тут були панами, поки півмісяць не запанував над хрестом, для того я прошу пощади для моєї пастви...
— Я се знаю, що ви тут були панами, та що вас невірні поконали, та поясни мені, ваша милість, чого твої земляки враз з невірними турками стріляли на нас, замість сполучитися з нами на спільного ворога? Чого твої люде не гірш турків торгують хрещеним людом, мов скотом, замість тим нещасливим помагати і спочувати їх недолі?
— Ми не маємо сили спинити торгівлю невольниками. Та гадаю, що краще дістатися такому невольникові у християнський дім, як до турка...
— Таким резоном, вашмосць, мене не переконаєш, бо з сього виходить, що краще аби я що вкрав, як мало би туркові дістатись. Вашмосці я видам лист безпечності. Ніхто з козаків ні тебе, ні твоєї церкви не рушить, а за земляків то вибачай, їм дістанеться по заслузі, йди собі з Богом, бо у мене нема часу на розмову.
В цю хвилину загриміли гармати і стріли від пристані, а за цим бойові козацькі оклики.
Сагайдачний почвалував до пристані. Тут побачив, як козаки загачували і здобували турецькі судна і кораблі. Цілий морський залив заповнився козацькими суднами. Вони шниряли по пристані, мов голодні утки за жиром.
Сагайдачний дививсь за отаманським судном. Воно стояло позаду, на ньому повівав малиновий прапор, а біля нього стояв Іван Іскра і зорив пильно за боєм.
— Слава ж тобі Господи! — сказав Сагайдачний і перехрестився. — Гей, хлопче, — каже до посильного козака, — приклич мені зараз пана обозного.
Козак почвалував зараз у город.
Іскра, доглянувши Сагайдачного, підплив до нього судном і вийшов на берег. Сагайдачний зліз з коня.
— В саму пору прибув ти, Іване, а то були б кораблі з добичею повтікали у світ.
Вони сердечно обнялись.
— Я вже три дні тут пильную, скрившись під берегом. Ждав я, аж почую гарматну пальбу в городі, аж навкучило. Нині, рано почувши її, ми виплили на море і окружили цілий залив великим колесом.
— Краще не могло зложитися. Не мав ти якої пригоди в дорозі?
— Яка там пригода могла бути? Очаків пустий ще з минулого року, як його Жмайло випатрошив. Зате по дорозі ми зруйнували Козлів, ограбили і спалили.
— А коли б було тобі не поталанило, тоді цілий похід міг не вдатись. Я приказав не поступати нікуди.
— Ну не сердься, Петре, на мене. Здобути або вдома не бути, коли я побачив Козлів, мене взяла непоборима нетерплячка і кортячка. З Козловом я мав різні порахунки ще з часу мого невольництва. Я довідався, що в Козлові війська мало, то чому ж не покористуватись нагодою? А коли б було не поталанило, то ти був би мене, певно, не побачив, бо я був би там лишив мою голову. Я взяв трохи добичі, а більше невольників освободив.
Над'їхав обозний Жмайло.
— Слухай, Марку, як не здобудемо сього замку, то наша робота і до половини не зроблена. Бери гармати і вибери собі яке слабше місце, щоб діру в мурі вибити. Лише не берись заскоро приступом здобувати, бо людей непотрібно збавиш; то справді твердий горіх.
Підійшов і взявся за роботу. Винайшов одне місце, і засів за муром якогось дому, і став стріляти з гармат у великі ворота. Але турки насипали з другої сторони стільки каміння і землі, що хоч ворота ламались, то кулі грузли в купі землі. Пішли відтак драбинники до приступу, та й це нічого не помогло, бо турки так пражили з мурів мушкетним огнем, що мусили відступити.
— Треба підкопатись з осього-таки дому і підложити бочку з порохом, хоч се буде довго тривати.
Могильники зайняли непомітно найближчий дім і взялись за заступи. Гармата стріляла лише, щоб приспати чуйність турків.
Аж ось з'явився перед Жмайлом якийсь невеличкий чоловічок, обдертий, мов гиря, з засмаленим лицем, з чорною, мов вугіль, бородою і великим носом. Жмайло догадувався, що це вірменин, і прикликав товмача. Але чоловічок говорив трохи по-латині, трохи по-слов'янськи і можна було з ним без товмача порозумітися.
Чоловічок став оглядатися, щоб їх хто не підслухав. Був дуже осторожний і нікому не довіряв. Жмайло узяв його набік.
Він предложив Жмайлові, що за сто дукатів покаже козакам таємний перехід до замку. Про цей перехід то навіть і турки нічого не знають...