Та коли Сінтрам побачив Ленартового човника, то сказав, що в ньому не вміститься такий великий вантаж. Лиходій звелів навантажити мішки у великий човен і послав свого наймита, дужого Монса, перевезти їх через озеро. Капітанові Ленартові лишилося тільки поспішати за ним своїм порожнім човником.
Та все ж він відстав від дужого Монса, бо з того був неабиякий весляр. Капітан плив собі мальовничим озером і мріяв. Він думав про дивну долю дрібного зерна. Ось посієш його в чорну, змішану з попелом землю, де повно каміння й недопалків, а воно, гляди, і вкорениться на тому пустищі. Думав про ніжні ясно-зелені вруна, що вкриють землю, подумки схилявся й гладив їх. Думав про осінь і про зиму, що впадуть на ті кволі стебельця. А все ж як настане весна, вони підведуться, дужі й відважні, і почнуть рости по-справжньому. Його старе солдатське серце тішилося на думку про міцні, рівні стебла на кілька ліктів заввишки, з колючими колосками. Вусаті колоски хвилюватимуться на вітрі, пилок із них здійматиметься аж до верхівок дерев, і вони з видимим зусиллям, несміливо почнуть наливатися м'яким солодким зерном. А тоді полем пройде коса, стебла впадуть, над ними загупають ціпи, млини перемелять зерно на борошно, а з борошна напечуть хліба. О, скільки голодних він нагодує тим зерном, що пливе перед ним на човні!
Сінтрамів наймит причалив до пристані під Гурлітою, і багато голодних селян підійшло до човна. Тоді наймит сказав їм так, як звелів йому Сінтрам:
— Мій господар прислав вам, люди, солоду й зерна, бо перечув, що ви не маєте горілки.
І люди наче побожеволіли. Вони кинулись до човна, пострибали у воду і почали розтягати мішки й лантухи, хоч капітан Ленарт мав інші заміри. Він тим часом також добувся до берега й розсердився, бачивши, що роблять люди. Він хотів розділити картоплю на харч, а жито на засівок. Солоду він би зроду не попросив.
Капітан Ленарт крикнув, щоб люди не чіпали мішків, але ті його не слухали.
— То нехай це жито обернеться вам на пісок, а картопля на каміння! — гукнув він, бо йому було гірко дивитися, як люди розтягують зерно.
Тієї миті всім здалося, ніби капітан Ленарт учинив диво. Дві жінки, що торсали кожна до себе мішка, роздерли його й побачили в ньому пісок. А чоловіки, що несли лантухи з картоплею, відчули, що вони такі важкі, ніби наповнені камінням.
І справді, в мішках і лантухах був самий пісок і каміння; Люди стояли, вражені дивом, що його вчинив божий мандрівець. Навіть сам капітан Ленарт на хвилю спантеличився. Тільки дужий Монс реготав.
— Їдь додому, хлопче, — сказав йому капітан Ленарт, — поки люди не збагнули, що ти привіз їм піску й каміння. А то я боюся, що вони втоплять тобі човна.
— А я не боюся, — відповів наймит.
— Їдь, кажу! — звелів капітан Ленарт так грізно, що той послухався.
Потім він пояснив людям, що Сінтрам здурив їх, та люди не вірили йому: вони певні були, що сталося диво. Скоро чутка про те розлетілася по околиці, а що люди завжди люблять усе дивовижне, то вони повірили, що капітан Ленарт може робити дива. Він здобув велику пошану серед селян, і вони прозвали його божим мандрівцем.
Розділ двадцять шостий
ЦВИНТАР
Був чудовий серпневий вечір. Озеро блищало, мов свічадо, гори були повиті серпанком, западала прохолода.
Беренкройц, біловусий полковник, присадкуватий і дужий, мов велетень, з картами в задній кишені, спустився до озера й сів у плаский човник. З ним були майор Фукс, його давній бойовий товариш, і маленький флейтист Рустер, колишній барабанщик вермландських стрільців, що слугував Беренкройцові і приятелював з ним.
На протилежному березі був цвинтар, занедбаний цвинтар Свартше з ріденькими, кривими й розхитаними залізними хрестами, горбкуватий, як кожна неорана місцина, зарослий шорсткою, смугастою шовковою травою, посіяною тут на згадку про те, що життя людські не схожі одне на одне, як стебельця цієї трави. Там не було посипаних жорствою стежечок, розлогих дерев, крім великої липи на забутій могилі старого священика. Ту вбогу місцину оточував високий грубий мур. Бо той цвинтар справді вбогий і невтішний, бридкий, як обличчя скнари, зів'яле від скарг тих, кого він позбавив щастя. А все ж таки блаженні ті, що спочивають тут, поховані в освяченій землі, з побожним співом і молитвами. Проте картяра Аквілона, що торік помер в Екебю, довелось поховати за муром. Той чоловік, колись гордий лицар, відважний воїн, сміливий ловець і картяр, улюбленець долі, скінчив тим, що прогайнував спадок своїх дітей, усе, що сам мав і що мала його дружина. Потім покинув дружину й дітей і віддавна жив нахлібником в Екебю. А одного вечора торік улітку він програв і садибу, що була останнім притулком його родини, і застрелився, воліючи краще вмерти, аніж платити програш. Але самогубців ховають потойбіч замшілого муру убогого цвинтаря.
Після його смерті кавалерів лишилося тільки дванадцятеро. Ніхто не з'явився зайняти місце тринадцятого, коли не рахувати чорного гостя, що на свят-вечір вигулькнув із печі в кузні. Кавалери вважали, що Аквілона спіткала гірша доля, ніж його попередників. Звісно, вони знали, що кожного року один з них має померти. В цьому не було нічого поганого. Кавалерам не годиться старітись. Якщо їхні пригаслі очі не розпізнають карт, а тремтячі руки не годні підняти чарки, то навіщо їм життя, і вони навіщо? Одначе лежати, мов собака, під цвинтарним муром, де трава на могилі не виросте до пуття, бо її витопчуть вівці, де землю крає плуг і лопата, де подорожній простує, не стишуючи ходи, де граються й галасують діти, спочивати там, куди через цвинтарний мур не долине голос архангельської сурми, що скликатиме мертвих на божий суд! О, лежати в такому місці!
Беренкройц перепливає Левен. Перепливає в цю вечірню годину озеро моєї мрії — я бачила, як на його берегах прогулювалися боги, а з його хвиль повставали чарівні палаци. Він поминає лагуни острівця Лаге, де сосни на низьких округлих намулах піску виростають, наче з води, де на стрімкій скелі ще височать руїни піратського замку. Поминає смерековий парк на Борзькому пригірку, де над проваллям звисає на грубому корінні стара сосна й де зловлено колись великого ведмедя, де старі могили й кам'яні насипи свідчать про давнину.