— Вибачте мені! Я не можу.
— Я вже стара, затверділа душею від непомірного горя;— відповіла майориха, — а ось сиджу тут і віддаю себе на суд жебракові, що замерзав у снігу край дороги. Так мені й треба. Ідіть, учиніть собі самогубство, хоч принаймні нікому не розкажете про мою нерозважність.
— Я не самогубець, мене засудило життя. Не утруднюйте мені боротьби! Я не смію жити. Моє тіло взяло гору над душею, тому я мушу звільнити її, нехай лине до бога;
— І ви гадаєте, що вона полетить до бога?
— Прощавайте, майорихо, дякую вам за все!
— Прощавайте, Єсто Берлінгу!
Жебрак підвівся і, спотикаючись, понуривши голову, рушив до дверей. Ця жінка дуже обтяжила йому дорогу до безмежного пралісу.
Коло дверей він мимохіть оглянувся. І зустрівся очима з майорихою, що мовчки дивилась йому вслід. Він зроду ще не бачив, щоб чиєсь обличчя могло так змінитися, тому вражено втупився в неї. Щойно вона була сердита й грізна, а тепер якось дивно просвітліла, в погляді її променіла жаліслива, милосердна любов. Від того погляду Єсті Берлінгові щось урвалося в серці, у змученій розпачем душі. Він прихилився чолом до. одвірка, стиснув руками голову й гірко заплакав.
Майориха шпурнула люльку в коминок і підійшла до Єсти Берлінга. Її рухи зробилися нараз лагідні, наче материнські.
— Ну, ну, синку мій!
Вона всадовила його коло себе на ослоні, і Єста виплакався, поклавши голову їй на коліна.
— Ви й досі хочете вмерти?
Він хотів підвестися, та майориха силоміць притримала його.
— Скажу вам ось що: робіть, як хочете. Але якщо ви житимете, то я обіцяю забрати до себе дочку священика з Брубю і вивести її в люди, аби вона дякувала господові, що ви вкрали в неї борошно. Ну, то як?
Єста Берлінг підвів голову і глянув їй у вічі:
— Ви не жартуєте?
— Чого б це я мала жартувати, Єсто Берлінгу?
Єста Берлінг заломив руки з розпачу. Він побачив перед собою недовірливі очі, стиснені вуста й худенькі руки. Отже, та бідолаха дістала б захисток та опіку, і тавро приниження зійшло б з її тіла, а зло — з її серця. Тепер шлях до вічного пралісу перед ним замкнувся.
— Я не відберу собі життя, поки дівчинка буде під вашою опікою, — сказав він. — Я знав, що ви змусите мене жити, бо зразу відчув, що ви дужчі за мене.
— Єсто Берлінгу, — врочисто мовила вона, — я боролася за вас, як за себе саму. Я сказала богові: "Якщо в мені ще не вмерла, остаточно Маргарета Сельсінг, то зроби так, господи, щоб вона об'явилася й не дала цьому чоловікові відібрати собі життя!" І бог вислухав моє прохання, і ти її побачив, тому й не мав сили відійти. Це вона шепнула мені, що ти зміниш свій замір задля нещасної дитини. Ви, дикі пташки, високо літаєте, але господь знає сильце і на вас.
— Він могутній і дивовижний бог, — озвався Єста Берлінг. — Він насміявся з мене й відштовхнув мене, але не дозволив померти. Хай буде воля його!
Відтоді Єста Берлінг став нахлібником в Екебю. Двічі він пробував залишити маєток і жити з власної праці. Першого разу майориха подарувала йому невеличку садибу поблизу Екебю. Єста Берлінг перебрався туди й вирішив стати хліборобом. Якийсь час він давав собі раду, та скоро самота й щоденна тяжка праця втомили його, і він знову вернувся на чужий хліб. Другого разу він найнявся в Боргу вчити молодого графа Генріка Дону. Він закохався в графову сестру, молоденьку Ебу Дону, та коли вона померла, саме тоді, як він уже от-от мав здобути її серце, він зрікся навіть думки про те, що може чогось домогтися в житті, й вернувся в Екебю. Він переконався, що вигнаному священикові годі виправити свій гріх.
Розділ перший
КРАЄВИД
А тепер я розкажу вам про довге озеро, про буйну рівнину й сині гори, де весело провадили своє життя Єста Берлінг та інші кавалери з Екебю.
Джерела озера лежать далеко на північ, і то для нього благословенний край. Ліси й гори ніколи не перестають збирати для озера воду, струмки й річечки вливаються в нього впродовж цілого року. Йому не бракує дрібного білого піску, щоб вилежуватись на ньому, і відрогів та острівців, щоб віддзеркалювати й оглядати їх. Водяникам і русалкам тут є де погуляти, а саме озеро швидко міняється, дедалі набирає потуги й краси. На півночі воно веселе та лагідне. Є на що подивитися, як воно літнього ранку прокидається під укривалом туману, веселе й радісне. Спершу воно тільки визирне і знову сховається, тоді починає поволеньки виповзати з-під легкого вкривала, таке неймовірно гарне, що його важко впізнати, аж ось нарешті одним махом скидає вкривало зовсім і, вже відслонене, голе, рожеве, блищить у промінні ранкового сонця.
Одначе озеро не вдовольняється таким безтурботним життям. Воно витягається у вузеньку протоку, торує шлях на південь через піщані пагорби й шукає собі нового царства. І знаходить його. Воно стає чимраз більше й могутніше, наповнює собою бездонні глибини і прикрашає працьовиту землю. Але тут вода його темніша, береги не такі мальовничі, вітри гостріші, вся його природа суворішає. Це вже величне й показне озеро. По ньому плаває багато суден, плоти перевозять ліс, і аж пізно, десь перед самим різдвом, воно вкладається на зимовий спочинок. Часто озеро буває і в поганому гуморі; тоді воно піниться з люті й злості, перевертає вітрильники, та за якийсь час знову впадає в мрійливий настрій і спокійно віддзеркалює небо.
Проте озеро невпинно рветься на південь, дарма що береги стають стрімкіші, тісніші і стискають його все дужче, чимдалі на південь, аж поки, нарешті, йому доводиться повзти вузенькою протокою між пагорбами. Потім воно втретє розширюється, але цього разу не з такою красою і потугою.
Береги стають нижчі й одноманітніші, вітри лагідніші, а саме озеро вже раніше засинає на зиму. Та однаково воно гарне, тільки що втратило вже молодече завзяття і міць дозрілого віку; воно стало таке, як багато інших озер. Двома рукавами намацує воно собі шлях до озера Венерн, а досягти його, по-старечому кволо падає в нього з стрімкого порога і з прощальним шумом іде на вічний спочинок.
Така сама завдовжки, як озеро, й рівнина. Тільки що їй важко долати собі шлях між кряжами й горами — від самого початку, від улоговини на північному кінці, де вона вперше зважується трохи розширитись, аж до того місця, де вона переможно розляжеться спочити біля самого узбережжя Венерну. Рівнині, звісно, хотілося б бігти вздовж озера від краю до краю, та не дають гори. Там повно стрімких урвищ, покритих лісом, повно майже неприступних скель, геть зарослих мохом і лишайником, що з давніх-давен стали домівкою розмаїтій звірині. Часто поміж ними трапляється грузьке болото або мочар із чорною водою. Подекуди можна трапити на вуглярську яму та на голу місцину, де вирубано ліс на будівлю чи дрова або випалено його, — все те свідчить, що й гори змирилися з людською працею. Одначе здебільшого вони лежать собі в незворушнім спокої, вдоволені тим, що на них росте ліс і на їхніх узбіччях вічно виграє сонячне світло.