— Не сійте в душі моїй сумніву, — тихо каже Анна, — а то я пропаду.
— Гляньте сюди, — мовить Сінтрам і схиляється над сонним Єстою Берлінгом. — Гляньте на його мізинець! Бачите на ньому невеличку ранку? Вона ніколи не загоїться. Ми брали звідти кров підписувати контракт. Єста мій. Кров має особливу силу. Він мій, і лише кохання може його звільнити. Та якщо я таки втримаю його, з нього будуть люди.
Анна Шернгек напружує всю свою волю, щоб скинути з себе чари. Це ж бо шаленство, чистісіньке шаленство! Не можна продавати душу свою лихому спокусникові. Але їй несила опанувати своїх думок, темрява дедалі дужче насідає на неї, а ліс навколо такий чорний та мовчазний. Несила прогнати від себе страх.
— Чи ви гадаєте, — знов озивається Сінтрам, — що йому вже нема чого занапащати, такий він пропащий? Не думайте так! Хіба він знущався з селян, хіба обдурював убогих приятелі® а чи грав нечесно? Чи, може, був коханцем заміжньої жінки?
— Здається мені, що ви сам нечистий!
— Поміняймося з вами, панно Анно! Беріть собі Єсту й виходьте за нього заміж. Хай він буде ваш, а тим, що в Берзі, лишіть свої гроші. Я вам його відступаю, бо ви й самі знаєте, що він мій. Уявіть собі, що то не бог наслав на вас вовків тієї ночі. Міняймося!
— А що ж ви хочете за нього?
Сінтрам вищирив зуби.
— Що хочу? О, мене вдовольнить дещиця. Заберу тільки оту стару з ваших саней, панно Анно.
— Щезни, сатано, спокуснику! — гукає Анна. — Хочеш, щоб я зрадила свою давню приятельку, що звірилась на мене? Невже я маю лишити сердешну, щоб ти довів її до божевілля?
— Хе-хе-хе, чого ви хвилюєтесь, панно Анно! Зважте краще! З одного боку молодий, вродливий чоловік, а з другого — стара, виснажена баба. Котресь із них я мушу мати. То кого ви мені віддасте?
Анна Шернгек розпачливо засміялася.
— Невже ви думаєте, що ми оце гендлюватимем душами, як кіньми на ярмарку в Брубю?
— Саме так. Але як хочете, панно Анно, то владнаймо справу інакше. Подбаємо цро честь роду Шернгеків.
І він починає голосно гукати свою дружину, що сидить на санях в Анни Шернгек. На превеликий жах дівчини, та відразу слухається, злазить з саней і, тремтячи з ляку, підходить до них.
— Хе-хе-хе, яка слухняна жінка! — каже Сінтрам. — Не дивуйтесь, панно Анно, — вона йде, бо її чоловік кличе. Тепер я висаджу Єсту з своїх саней і залишу тут. Залишу назавжди, панно Анно. Хай його забирає, хто хоче.
Він нахиляється по Єсту, проте Анна зазирає йому в саме обличчя, впивається в нього очима й шипить, мов розлючений звір:
— В ім'я боже, їдь додому! Хіба ти не знаєш, хто чекає на тебе в залі, у кріслі-гойдалці? І ти смієш примушувати його стільки чекати?
Бачивши, яке враження справили її слова на лиходія, Анна злякалась чи не найдужче за весь той день. Сінтрам схопив віжки, обернув санки й почав поганяти коня батогом та диким криком. Кінь помчав із стрімкого схилу, і з-під копит та полозків по тонкому березневому снігу сипнули довгі кетяги іскор.
Анна Шернгек і Ульріка Дільнер зостались самі на дорозі, одначе не перемовилися жодним словом. Ульріка тремтіла від нестямного погляду Анни, а та не мала що сказати старій бідоласі, задля якої зреклася свого коханого. Їй хотілося плакати, впасти на дорогу й битися головою об твердий сніг і пісок.
Досі вона знала тільки втіху зречення, а тепер відчула його гіркоту. Важко зректися свого кохання, та стократ важче віддати на поталу душу коханого!
Вони мовчки доїхали до Берги, та коли відчинили двері в залу, Анна Шернгек уперше і востаннє в житті своєму зомліла. Там сиділи Сінтрам та Єста Берлінг і спокійнісінько розмовляли. Перед ними стояли вже чарки з грогом, отже, вони сиділи тут щонайменше з годину.
Анна Шернгек зомліла, зате Ульріка була спокійна. Вона ще в лісі збагнула, що не Сінтрам, а той, інший, переслідував їх дорогою.
Потім капітан Угла та його дружина домовилися з Сінтрамом, що стара Ульріка залишиться в Берзі. Він швидко згодився. Мовляв, йому й самому не хочеться, щоб вона з'їхала з глузду.
О діти нашої доби!
Я не вимагаю, щоб хтось вірив цим давнім переказам. Може, вони вигадка й омана. Та хіба жаль старої Ульріки теж вигадка й омана? Жаль, що стискає її серце, аж воно стогне, як стогне мостища в Сінтрамовій залі під кріслом-гойдалкою? А розпач, що мордував Анну Шернгек, як мордували її дзвоники в глухому лісі, теж вигадка й омана?
О, якби ж то так!
Розділ дванадцятий
ІСТОРІЯ ЕБИ ДОНИ
Чудовий той пригірок на східному узбережжі Левену, обмитий лагідними хвилями затоки, гордий той пригірок, де розташувався замок Борг, але не важся на нього ступити.
Нізвідки Левен не здається таким прекрасним, як з його вершини.
Той, хто не бачив із борзького пригірка, як згортається в сувій з його блискучої гладіні ранкова імла, хто з вікна маленького блакитного кабінету, що з ним пов'язано стільки спогадів, не спостерігав, як у його водах віддзеркалюється блідо-рожевий сонячний захід, той не уявляє собі, яке воно прегарне, те озеро моїх мрій.
А все ж я кажу: не йди туди!
Бо, може, тебе сповнить бажання лишитись назавжди в напоєних смутком залах старого замку, може, ти захочеш стати господарем того чудового куточка, а коли ти молодий, заможний і щасливий, тобі закортить, як багатьом уже, оселитися там із своєю молодою дружиною.
Ні, краще тобі не бачити того чарівного пригірка, бо в замку Борг не вживається щастя. Хоч би який ти був багатий і щасливий, а як поселишся там, ті старовинні, просякнуті сльозами підлоги скроплять і твої сльози, а ті стіни, що чули стільки скарг, приймуть також і твої зітхання.
Неласкава доля тяжіє над цією чудовою садибою. Ніби там десь поховане нещастя, що це знаходить спокою в могилі своїй, а водно встає і лякає живих. Якби я була господинею Борга, то звеліла б скрізь перешукати, перекопати кам'янистий грунт у смерековім парку, і долівки в льохах, і чорноземлю в полі, аж поки знайшла б об'їдений червами відьомський кістяк і поховала б його в освяченій землі на цвинтарі в Свартше. Не пожаліла б також грошей дзвонареві, щоб голосно й довго бив у дзвони, і щедро обдарувала б священика й паламаря, щоб гучним співом та надгробним словом уколисали ту відьму до вічного сну.