РОЗПРОДАЖ У Б'ЄРНЕ
Не раз ми, бувало, молодими слухали оповідки старших ї дивом дивувалися:
— Невже ви замолоду щодня бенкетували? Невже тоді життя було як одна нескінченна пригода?
— Чи тоді всі молоді жінки були вродливі і варті кохання? Чи Єста Берлінг після кожного балу викрадав котрусь із них?
Старі хитали поштивими головами й заходжувались оповідати про шурхіт прядок, рипіння ткацьких верстатів, брязкіт начиння в кухні, про стук і гук сокир у лісі. Але за хвилю знову звертали на давнє. І до ганку під'їздили сани, і темним бором мчали повози з веселими молодиками, і гриміли танці, й лопалися струни. Круг довгого Левену шуміло й гуло від шалених, свавільних пригод, аж за милі котилась луна. Хилилися й падали дерева, бушували руїнницькі сили: палахкотіли пожежі, лютували повені, голодні дикі звірі нипали круг людських осель. Копита восьминогах коней затоптували в землю тихе щастя: де вони пробігали — в серцях чоловіків загніжджувався шал, а бліді жінки наосліп мчали від своїх домівок.
Сиділи ми, бувало, молодь, принишклі, вражені, нажахані, але й щасливі. "Які ж бо люди! — думалося нам. — Таких ми вже ніколи не побачимо!"
— Хіба за тих часів люди не думали, що вони чинять? — питалися ми.
— Чому ж ні, думали, — відповідали старші.
— Але не так, як ми, — вперто казали молоді, і старші не розуміли, що ми мали на думці.
А ми мали на думці чудного духа самоаналізу, що вже міцно в нас укоренився, крижані очі та довгі пазуристі пальці того, що сидить у найтемнішому кутку нашої душі і розскубує наше єство, як старі баби розскубують клапті шовку чи вовни.
Довгі, тверді, гачкуваті пальці розскубують наше "я" клаптик по клаптикові на купу стріп'я, і всі наші найкращі почуття, всі найбезпосередніші думки, всі вчинки зважують, обстежують, розкладають на купки, на них дивляться крижані очі, а беззубий рот глузливо шепоче: "Глянь, це стріп'я, саме тільки стріп'я".
А все ж і серед тогочасних людей була одна, що впустила в свою душу те страховисько з крижаними очима. В однієї з них воно чатувало біля джерела вчинків, глузливо посміхалося на зло й добро, все розуміло, нічого не засуджувало, проникливе, прискіпливе, воно зважувало все, паралізувало кожен порух серця, кожну потугу думки своєю ненастанною іронічною посмішкою.
Той дух самоаналізу мала в собі красуня Мар'яна. Вона відчувала його крижане око й іронічну посмішку на кожному кроці, в кожному слові. Життя її стало грою на кону, а дух самоаналізу — єдиним глядачем. Вона вже була не жива людина: не страждала, не раділа, не кохала, тільки виконувала роль Мар'яни Сінклер, а крижане око й невтомні, чіпкі пальці стежили за її грою.
Мар'яна поділилася навпіл. Одна половина її "я" — бліда, неприємна, глузлива, — дивилась, як поводилася друга половина, і той чудний дух, що розскубував на стріп'я її єство, ніколи не знаходив для неї ні підбадьорливого, ні співчутливого слова.
Але де ж він був, той блідий сторож джерела вчинків, тієї ночі, коли Мар'яна вчилася пізнавати повноту життя? Де він був, коли вона, розважна Мар'яна, цілувала Єсту Берлінга перед стома парами очей і коли спересердя кинулася в кучугуру снігу, щоб замерзнути? Тоді крижані очі осліпли, глузлива посмішка згасла, бо душу дівчини сповнила пристрасть, У вухах її відлунював гук шалених, свавільних пригод. Тієї страхітливої ночі Мар'яна єдиний раз була цілісною людиною.
О крижаноокий ідоле! Коли Мар'яна неймовірним зусиллям звела свої закляклі руки обняти Єстину шию, ти, мабуть, як старий Беренкройц, відвів погляд від землі й дивився на зорі.
Тієї ночі ти був безсилий. Був мертвий, як Мар'яна складала гімн коханню, мертвий, як вона поспішалася до Ше привести майора і як побачила заграву пожежі над лісистими пагорбами.
Дивися, ось вони вже тут, дужі віщуни бурі, дряпучі грифи пристрасті з вогненними крильми і крицевими пазурами. Вони шурхотять над тобою, крижаноокий духу, впиваються міцними кігтями тобі в потилицю і шпурляють тебе в прірву. І ось ти вже мертвий, недвижний.
Та птахи прошуміли далі, горді, могутні, — їхні шляхи годі визначити, годі передбачити, а з глибокої прірви знову підводиться чудний дух самоаналізу і знову вселяється в Мар'яну.
Цілий лютий Мар'яна лежала хвора в Екебю — заразилася віспою в Ше, як прибігала тієї ночі до майора. Страшна хвороба швидко зборола застуджену, ослаблу дівчину, і вона мало не померла. Але на кінець місяця вона все ж таки почала потроху одужувати, тільки була виснажена й спотворена. Ніколи вже її не назвуть красунею Мар'яною.
Про це ще ніхто не знав, крім самої Мар'яни та її доглядачки. Кавалери теж ні про що й гадки не мали, бо їх не пускали до хворої.
Та саме в довгі, самітні години видужування самоаналіз має найбільшу силу. Тоді він сидить і все дивиться, дивиться крижаним оком тобі в душу і все розскубує, розскубує кістлявими, твердими пальцями тобі єство. А як добре приглянутись, то за ним видно іншу, ще блідішу істоту, що теж втупила в тебе пильне, глузливе око, а за нею ще й третю, і четверту, — і всі глузують одна з одної і з цілого світу.
І коли Мар'яна споглядала на себе всіма тими крижаними очима, в ній завмирали всі первинні почуття.
Вона лежала і грала хвору, грала нещасну, грала закохану і мстиву. Вона й справді була хвора, нещасна, закохана і мстива, а все ж то була тільки гра. Все оберталось у гру, в уявність під крижаним поглядом, що невблаганно стежив за нею, — а за ним стежили інші, а за тими ще інші, і так без кінця.
Всі здорові життєві сили заснули в ній; палко ненавидіти і безоглядно кохати вона спромоглася тільки одну ніч, не довше.
Мар'яна вже не знала, чи все ще кохає Єсту Берлінга. Вона хотіла побачити його тільки з цікавості, чи зможе він знову сколихнути їй душу, як того разу.
Поки Мар'яна лежала слаба, в неї була тільки одна ясна думка — треба зробити так, щоб ніхто не довідався про її хворобу. Вона не захотіла бачити свою матір і свого батька, не захотіла помиритися з ним, бо знала, що він жалкуватиме за свій вчинок, коли дізнається, як тяжко вона заслабла. Тому Мар'яна звеліла казати батькам і всім, хто питатиме, що вона хворіє на очі, як, зрештою, не раз уже хворіла, відколи повернулася з чужини додому, і що їй доводиться сидіти в кімнаті при спущених завісах. Вона заборонила наглядачці розповідати про її хворобу, а кавалерам не дозволила привезти з Карлстада лікаря. Мовляв, у неї справді віспа, проте в легкій формі, і в домашній аптеці Екебю є всі потрібні ліки. Їй ніколи не спадало на думку, що можна й померти, вона лише чекала, коли одужає, щоб поїхати з Єстою до священика просити — хай оголосить про їхні заручини.