Його пойняло натхнення. Він не дотримувався вступного тексту, думки линули до нього, мов зграя одомашнених голубів. Йому здавалося, ніби то хтось інший говорить за нього, та водночас він розумів: це найвище осягнення на землі, в блиску й величі ніхто не зрівняється з ним, що стоїть отут і славить господа бога.
Він говорив, поки в ньому горіло натхнення, та ось воно згасло, дах знову опустився на церкву, і звідкись ізнизу, з глибокої глибини, виринула підлога. Священик упав на коліна й заплакав, бо усвідомив, що пережив найкращу в своєму житті хвилину і що ця хвилина тепер скінчилася.
Після відправи відбулася ревізія і церковні збори. Єпіскоп запитав парафіян, які вони мають скарги на свого священика.
Священик уже не був такий лютий і впертий, як до казання. Тепер його долав сором, і він похилив голову. О, зараз виявляться всі його п'яні походеньки!
Одначе ніщо не виявилося. Навколо великого столу в церковній канцелярії панувала тиша.
Священик звів очі. Спершу на паламаря — ні, той мовчав, тоді на церковних опікунів, на уповноважених із села, на власників рудень. Усі вони мовчали. Стулили міцно вуста й трохи збентежено втупилися в стіл. "Чекають, щоб хтось почав", — подумав священик.
З-поміж церковних опікунів хтось кашлянув і озвався:
— Я вважаю, що ми маємо доброго священика.
— Ваша превелебність самі чули, як він виголошує казання, — додав паламар.
Єпіскоп нагадав, що він часто нехтував недільними відправами.
— Хіба священик не може захворіти, як кожен інший? — відповіли селяни.
Єпіскоп натякнув, що парафіяни невдоволені священиковою поведінкою.
Тоді всі в один голос почали його захищати. Мовляв, їхній священик ще такий молодий, ніякої біди з ним не сталося. Аби він тільки завжди казав такі казання, як сьогодні, тоді б вони не поміняли його хоч би й на самого епіскопа.
Не знайшлося кому звинувачувати, отже, не могло бути й суддів.
Священик відчув, як серцю його стало тісно в грудях і як легко потекла в жилах кров. Він тепер уже не серед ворогів, вони прихилились до нього саме тоді, як він того найменше сподівався, він і далі залишиться священиком!
По ревізії єпіскоп, духовні вихователі, пробсти та найзначніші парафіяни сіли обідати у священиковому будинку. Одна сусідка перебрала на себе роль господині, оскільки священик був неодружений. Вона влаштувала все якнайкраще, і священикові здалося, що його дім не такий уже й страшний. Під ялинами накрито довгий стіл, і він вабив око білою скатертю, блакитною і білою порцеляною, блискучими чарками та рівненько складеними серветками. При вході заткнуто дві берізки, поміст на ганку встелено вересом, на даху почеіплено вінок, всі кімнати заклечано квітами, дух плісняви вивітрено, зелені шибки у вікнах приємно полискують на сонці.
Серце священикове сповнилося радістю, і він зарікся більше пити.
За обіднім столом всі були веселі. Парафіяни тішилися тим, що виявили поблажливість і великодушність, а духовні отці були раді, що все минулося без скандалу.
Добрий епіскоп підняв чарку й заявив, що в цю мандрівку він вирушав з важким серцем, бо до нього доходило багато поганих чуток. Він сподівався зустріти Савла, але бачить, що Савл уже обернувся в Павла[5], який зробить більше, ніж вони всі разом. Потім превелебний гість згадав про великий хист свого молодого колеги й похвалив його. Не на те, щоб той запишався, а щоб натужив усю свою снагу й пильнував себе; так треба робити кожному, хто несе на своїх плечах важку, але коштовну ношу.
Священик на обіді пив небагато, але сп'янів, бо голову йому наморочило велике несподіване щастя. Небо запалило над ним вогненний язик натхнення, а люди подарували йому свою любов. Кров нуртувала йому в жилах ще довго по тому, як настав вечір і гості роз'їхались. До пізньої ночі священик сидів у своїй кімнаті, у відчинене вікно струменіло свіже повітря й студило гарячку блаженства, радісний неспокій, що не давав йому заснути.
Зненацька він почув голос:
— Ти не спиш, отче?
До вікна простував моріжком якийсь чоловік. Священик придивився і впізнав капітана Крістіана Берга, одного з своїх щирих горілчаних побратимів. То був безхатній волоцюга, зростом і силою справжній велетень, високий, як вершина Гурдіта, а дурний, як гірський троль.
— Певне, що не сплю, капітане, — відповів священик. — Хіба можна такої ночі заснути?
А тепер послухайте, що той капітан Крістіан йому розповів. Велетень мав своє на гадці. Він збагнув, що тепер священик не зважиться пити. І не матиме ніколи спокою, думав капітан, бо коли духовні отці з Карлстада приїхали раз, то можуть з'явитися і вдруге та стягти з нього ризу, якщо він питиме горілку.
Але капітан Крістіан доклав до цієї справи свою важку руку і владнав так, що духовні отці ніколи більше не поткнуться до їхньої парафії, і епіскоп також. Віднині священик і його приятелі можуть пиячити собі в церковному будинку скільки хочуть. Послухайте, який геройський вчинок зробив дужий капітан Крістіан!
Коли епіскоп та обидва духовні отці посідали в карету і дверці за ними гарненько зачинили, капітан вибрався на передок і віз їх милю чи й зо дві ясною літньою ніччю.
А тоді Крістіан Берг дав велебним отцям відчути, як ненадійно тримається життя в людському тілі. Він погнав коней шаленим чвалом. Нехай знають, як забороняти, чесній людині закроплювати душу горілкою!
І вже певне, що він не тримався дороги, натряс їх так, щоб довіку пам'ятали! Він гнався через окопи й стерню, швидко, як вітер, спускався з пагорбів, мчав понад берегом озера, аж вода розбризкувалася з-під коліс, утелюжився в глибокий мочар, брався через голі скелі, такі слизькі, що коні з усієї сили впиралися ногами й ненастанно ковзались. А епіскоп і духовні отці, білі як стіна, сиділи в кареті за шкіряними завісками і бубоніли молитви. Їм ще зроду не доводилося так їздити.
Уявіть собі, який вони мали вигляд, коли прибули до заїзду в Ріссетері. Були живі, але перетрушені, мов шріт у шкіряному капшуку.
— Що це означає, капітане Крістіане? — запитав епіскоп, коли той відчинив їм дверцята.
— Означає те, що ви добре поміркуєте, перше ніж знову зважитись їхати на оглядини до Єсти Берлінга, — відповів капітан.