Я хотіла поговорити з нею, попросити вибачення, але дарма. Мати не чула ні слова. Вона була глуха, мов пень. Проте за хвилю знову озвалась до мене: "Заходь, поможеш мені".
І я зайшла й заходилася збирати сметану. Я обережно знімала глеки й знову ставила на місце, а ложку занурювала саме стільки, як треба. Мати була вдоволена. Вона жодній служниці не довірила б тієї роботи, але я віддавна вміла збирати сметану. "Можеш перебрати на себе цю роботу", — сказала вона.
І я переконалася, що мати мені простила.
Від того дня вона якось раптово ослабла і не могла вже працювати. Непорушно сиділа у кріслі і майже цілими днями дрімала. Вона померла за два тижні до свят. Я б залюбки приїхала сюди раніше, але не могла залишити стару.
Майориха замовкла. Їй знову стало важко дихати, але вона перемогла себе й повела далі:
— То правда, Єсто, я бажала, щоб ти жив у Екебю. Такий ти вже є, що всі прагнуть твого товариства. Якби ти захотів був стати поважною людиною, я дала б тобі велику владу. Я завше сподівалася, що ти знайдеш собі добру дружину. Спершу думала, що нею буде Мар'яна Сінклер, бо я бачила, що вона кохала тебе вже тоді, як ти був ще дроворубом у лісі. Потім мала надію на Ебу Дону, тому якось поїхала до Борга й сказала їй, що коли вона одружиться з тобою, я дам тобі у спадок Екебю. Якщо я зле зробила, то вибач мені.
Єста впав на коліна, прихилився чолом до краю ліжка й тяжко застогнав.
— Скажи мені тепер, Єсто, як ти збираєшся жити? Як ти забезпечиш свою дружину? Скажи-но! Ти ж бо знаєш, що я завше бажала тобі добра.
І Єста відповів їй, усміхаючись, хоч серце йому розривалося з горя:
— Колись, як я пробував жити з власної праці, ви дали мені садибу, що й досі належить мені. Восени я там зробив усьому лад. Мені допоміг Левенборг. Ми побілили стелю, обліпили шпалерами стіни й пофарбували їх. Задню кімнатку Левенборг назвав графиииним кабінетом і вишукав по сусідніх селянських садибах меблі, що попали туди з розпродажів у великих маєтках. Він скупив їх, і тепер у тій кімнатці є стільці з високими спинками й ковані міддю шафи. А у великій кімнаті стоїть ткацький верстат для графині, токарський для мене і різне хатнє начиння. Ми з Левенборгом не раз уже сиділи в тій хатині вечорами й розмовляли про те, як молода графиня і я будемо там жити. Але дружина моя досі нічого не знала. Ми хотіли сказати їй про це аж тоді, як доведеться покинути Екебю.
— Кажи далі, Єсто.
— Левенборг часто згадував, що нам конче потрібна служниця. "Влітку в тому березовому гайку дуже гарно, — казав він не раз, — але взимку молодій жінці буде там тоскно. Їй треба служниці, Єсто".
Я погоджувався з ним, але не знав, де візьму грошей на служницю. Та якось він приніс свої ноти й стіл з намальованими клавішами й примостив їх у кімнаті. "Чи ти, бува, не хочеш сам стати нашою служницею, Левенборгу?" — запитав я. А він відповів, що, мабуть, нам знадобиться. Чи я, може, думаю, що молода графиня буде сама готувати їжу, носити воду й дрова? Ні, я не думав, що вона все те робитиме, поки в мене є руки. А проте він вважав, що краще, як нас буде двоє, щоб вона могла сидіти собі коло своїх кросен. "Ти навіть не уявляєш, якого догляду треба такій делікатній жінці", — сказав він.
— Кажи далі! — мовила майориха. — Твоя розповідь полегшує мою муку. Але невже ти гадаєш, що молода графиня захоче жити в селянській хаті?
Єсту вразив її глузливий тон, одначе він повів далі:
— О майорихо, я не смію сподіватися на таке, але був би щасливий, якби вона захотіла там жити. Звідси п'ять миль до лікаря. А вона має легку руку й добре серце, то могла б лікувати рани й стишувати гарячку. І я гадаю, що всі знедолені знайшли б стежку до ласкавої пані в селянській хаті. Адже в бідноти є багато горя, що його можна полегшити добрим словом і щирим співчуттям.
— А ти що робитимеш?
— Буду працювати на столярському й токарському верстатах, майорихо. Відтепер я житиму власним життям. Якщо дружина не захоче піти зі мною, то так і буде. Тепер мене ніхто не звабить усім багатством світу. Я хочу жити власним життям. Я хочу назавжди лишитися вбогим, житиму серед селян і допомагатиму їм чим зможу, їм треба когось, хто грав би польки на їхніх весіллях та різдвяних святах, хто писав би листи до їхніх синів, що подалися в світ, от я й буду це робити. Але я мушу бути вбогий, майорихо.
— Сумне вас чекає життя, Єсто.
— О ні, майорихо, не сумне, якщо нас буде двоє і ми триматимемось разом. Багаті й веселі теж приходитимуть до нас, так само, як і вбогі. В нашій хатині буде радісно. Наші гості не образяться, що їжу готуватимуть при них і їстимуть вони по двоє з однієї тарілки.
— І яку ти всім цим принесеш користь, Єсто? Якої добудеш цим слави?
— Мені досить буде, майорихо, якщо вбогі люди пам'ятатимуть мене кілька років цо моїй смерті. Я вважатиму, що недарма прожив життя, якщо посаджу коло кожної хати по кілька яблунь, якщо навчу сільського музику кількох давніх мелодій, а пастухів кількох гарних пісень, щоб вони співали їх, мандруючи лісовими стежками. Повірте мені: я той самий шалений Єста Берлінг, що й був. Я можу стати тільки сільським музикою, і цього досить. Мені треба спокутувати багато гріхів. Плакати й каятись я не вмію. Я веселитиму вбогих, і це буде моя покута.
— Єсто, — сказала майориха, — цього надто мало для такої здібної людини, як ти. Я хочу віддати тобі Екебю.
— О, не робіть мене багатим! — злякано крикнув він. — Не обтяжуйте мене таким обов'язком! Не розлучайте з бідними!
— Я хочу віддати Екебю тобі й усім кавалерам, — стояла на своєму майориха. — Ти ж неабияка людина, всі благословляють тебе. Я скажу, як моя мати казала: "Ти можеш перебрати на себе цю роботу".
— Ні, майорихо, ми не можемо прийняти цей дарунок.
Ми вас не розуміли і завдали вам великої кривди.
— Я хочу віддати вам Екебю, чуєш!
Голос у неї був суворий, твердий, без жодної ласкавої нотки. Єсту пойняв страх.
— Не ставте такої спокуси перед старими людьми, майорихо! Це їх знову зробить ледарями й п'яницями.
О господи, дати кавалерам багатство! Що з нас тоді буде?
— Я віддам тобі Екебю, Єсто, але спершу ти пообіцяєш, що вернеш своїй дружині волю. Ти ж розумієш, що така ніжна, делікатна жінка не для тебе. Надто вона багато настраждалася тут, у ведмежому краю. Вона тужить за своєю сонячною батьківщиною. Відпусти її. За це я віддам тобі Екебю.