Сомс його занапастив! І цей присуд можна було прочитати в Джорджевих очах.
— В газеті пишуть, що це самогубство,— мовив він нарешті.— Але цьому ніхто не повірить.
Сомс похитав головою.
— Нещасливий випадок,— пробурмотів він. Зібгавши в кулаці газету, Джордж засунув її в кишеню. Він не втримався і пустив на прощання шпильку:
— Гм! Удома все чудово? Ще немає маленьких Сомсиків?
Сомс побілів, як східці, що вели до Джобсона; вишкірившись, наче от-от загарчить, він проскочив повз Джорджа і зник.
Прийшовши додому, Сомс одімкнув двері своїм ключем, і перше, що впало йому в очі в невеликому освітленому холі, була оздоблена золотом парасолька Айріні, яка лежала на скрині. Він скинув підбите хутром пальто і кинувся у вітальню.
Вікна вже були запнуті шторами, у каміні палали кедрові поліна, і при світлі полум'я Сомс побачив Айріні на звичайному місці в куточку канапи. Він тихо причинив двері й підійшов до неї. Вона сиділа нерухомо і ніби зовсім його не помічала.
— Ти таки повернулася?— мовив він.— Чого ж ти сидиш у темряві?
Раптом він побачив її обличчя таке бліде й непорушне, немовби кров застигла у її жилах, побачив її широко розплющені очі, що здавалися величезними, наче злякані очі сови.
Притулившись у своєму сірому хутрі до спинки канапи, вона була схожа на сову, що припала пухнастою грудкою до залізної клітки Вона сиділа поникла, наче зламалася з лютої муки, наче їй уже ні до чого була і врода, і стрункий стан
— Ти таки повернулася, знову сказав він
Айріні не підводила погляду, не озивалася, і тільки відблиски вогню грали на її непорушній постаті
Нараз вона спробувала встати, але Сомс зупинив її, тільки тієї миті він зрозумів усе.
Вона повернулася сюди, наче смертельно поранена тварина, яка не знає, куди їй подітися, не усвідомлює, що робить. Її закутана в сіре хутро скоцюрблена постать сказала йому все.
Тепер він напевно знав, що вона була коханкою Босіні, знав, що вона вже довідалася про його смерть — мабуть, так само, як він, купила газету на розі вулиці, де гуляв вітер, і прочитала повідомлення.
Вона з власної волі повернулася в клітку, з якої так прагнула вирватися; і, збагнувши безмірну глибину свого відкриття, Сомс мало не закричав: "Геть із мого дому! Щоб я більше не бачив твого ненависного тіла, яке я так люблю! Щоб я більше не бачив цього жалісного блідого обличчя, жорстокого, лагідного, бо я тебе вдарю. Геть звідси і ніколи не навертайся мені на очі!"
Не вимовивши цих слів, він, проте, побачив у своїй уяві, як вона встає і йде геть, наче людина, що прагне збудитися від страшного сну,— встає і виходить у темряву й холод, не думаючи про нього, наче його тут зовсім не було.
І Сомс скрикнув усупереч своїм невимовленим словам:
— Ні, залишся!
І, відвернувшись від неї, сів на своє звичайне місце по той бік каміна.
Обоє мовчали.
Сомс думав: "Звідки ця біда? Чому мені доводиться так страждати? Що я такого зробив? Я ж ні в чому не винний"
Він знову поглянув на неї — вона сиділа, зіщулившись, наче смертельно підстрелена пташка, із зранених грудей якої рветься останній віддих, а лагідні очі довгим, невидющим поглядом дивляться на того, хто вбив її, дивляться, прощаючися з усіма радощами світу — з сонцем, з повітрям з другом.
Отак вони й сиділи мовчки біля вогню по різні боки каміна.
Пахучий дим кедрових полін, який так подобався Сомсові, тепер стискав йому горло. Нарешті Сомс не витримав: вийшовши в хол, він розчинив навстіж двері й став жадібно ковтати холодне повітря; потім без капелюха й пальта вийшов у сквер.
Голодна кішка терлася об садові грати, підкрадаючись до Сомса, і він подумав: "Страждає! Коли ж настане кінець моїм стражданням?"
Біля дверей протилежного будинку його знайомий на прізвище Ратер витирав черевики з таким виглядом, ніби казав: "Тут господар я". І Сомс пройшов далі.
У чистому повітрі, заглушуючи вуличний гамір, лунав дзвін із далекої церкви, де Сомс обвінчався з Айріні,— дзвони "практикувалися" до дня Христового пришестя. Йому кортіло залити своє горе вином, упитися так, щоб усе стало байдуже, або розпалити в собі шалену лють. Якби він тільки міг вирватися з цих лабетів, з цього павутиння, яке вперше в житті відчув навколо себе. Якби ж то він міг піддатися пориву: "Розлучися з нею, вижени її геть! Вона тебе забула. Забудь і ти її!"
Якби ж то він міг піддатися пориву: "Відпусти її, вона тяжко страждала!"
Якби ж то він міг піддатися бажанню: "Зроби її своєю рабою, вона в твоїй владі!"
Якби ж то він міг послухатися голосу здорового глузду, що раптом озвався у нього в душі: "Хіба не однаково?" Забути про себе хоч на одну-єдину хвилину, забути, що йому не однаково, забути, що жертва неминуча.
Якби ж то він був здатний на нерозважний вчинок!
Він нічого не міг забути; не міг піддатися ані пориву, ані голосу здорового глузду, ані бажанню; все це надто серйозно, надто близько обходить його — він попав у клітку
На тому кінці скверу хлопці-газетярі гучно сповіщали про свій вечірній товар, і їхні пронизливі голоси зливалися з бамканням церковних дзвонів.
Сомс затулив вуха. Йому сяйнула думка: адже могло статися так, що він, а не Босіні, лежав би зараз мертвий, а вона, замість того щоб сидіти зіщулившись, як підстрелена пташка, й дивитися поглядом, сповненим безнадії...
Щось м'яке торкнулося його: об його ноги терлася кішка. І з грудей Сомса вирвалося ридання, струснувши його з голови до ніг. Потім усе стихло, і тільки з темряви дивилися на нього будинки — і в кожному з них є свій господар, і господиня, і свій таємний життєпис радощів чи горя.
Раптом він побачив, що двері його будинку відчинені, й на тлі освітленого холу видніє постать чоловіка, який стоїть до нього спиною. В грудях у нього похололо, він тихо підійшов до ганку й спинився позад незнайомця.
Він бачив своє пальто, кинуте на різьблене дубове крісло; перські килими, срібні вази, порцелянові тарілки, що прикрашали стіни, і незнайомого, який стояв на порозі.
І він різко запитав:
— Чого вам треба, сер?
Незнайомий обернувся. Це був молодий Джоліон.
— Двері були відчинені,— мовив він.— Чи можна побачити вашу дружину? Я маю їй дещо переказати.