Впала роса, і квіти згорнулися; на лузі біля річки паслися корови, намацуючи язиком невидиму траву; і вівці лежали на крейдяних пагорбах непорушно, наче каміння. Фазани на високих деревах у пенгборнських лісах, жайворонки в своїх трав'яних гніздах біля уонедонських кар'єрів, ластівки під дахом у Робін-Гілі й лондонські горобці — всі спали спокійно, без сновидінь, у лагідній тиші. Мейфлайська кобила, яка, певно, ще не призвичаїлася до нового житла, чухалась на своїй соломі; нічні мисливці — кажани, метелики, сови — зрідка шугали в теплу пітьму; але мозок денної природи поринув у спокій ночі, безбарвний і тихий. Лише люди, віддавшись химерам турбот чи кохання, палили в ці самотні години тремтливі вогники своїх мрій і помислів.
Флер, вихилившись із вікна, чула, як годинник у холі приглушено вибив дванадцяту, чула тихий сплеск риби, раптове тремтіння осики від подиху вітру, що повівав із річки, далекий гуркіт нічного поїзда і час від часу чула звуки, які неможливо визначити в темряві,— тихі таємничі прояви незліченних емоцій людини і звіра, пташки й машини або, можливо, покійних Форсайтів, Дарті, Кардіганів, що збираються на нічну прогулянку в світ, який колись був своїм для їхніх душ, поки вони не розлучилися з тілом. Але Флер не прислухалася до цих звуків; її душа, що аж ніяк не поспішала розлучитися з тілом, линула на швидких крилах від залізничного вагона до квітучого живоплоту, прагнула до Джона, гналася за його забороненим образом, за звуком його голосу, який став для неї табу. І вона роздувала ніздрі, намагаючись відтворити з нічних річкових пахощів ту мить, коли Джонова рука прослизнула між цвітом глоду і її щокою. Довго в химерному костюмі сиділа вона на підвіконні, ладна в своїй відвазі обпалити крила на свічці життя; а тим часом метелики, що рвалися до лампи на її туалетному столику, черкалися крильцями об її лице, не знаючи, що в домі Форсайта не буває відкритого полум'я. Та врешті навіть її почало хилити на сон і, забувши про свої дзвіночки, вона хутенько зістрибнула з підвіконня.
Крізь відчинене вікно своєї кімнати, поряд із кімнатою Аннет, Сомс, який теж не спав, почув їхній тихенький дзенькіт,— так могли дзвеніти хіба що зірки чи краплі роси, що спадають із квітки, якби можна було почути такі звуки.
"Примха!— подумав він,— Ні, не певен. В неї непокірлива вдача. Що мені робити? Флер!"
Він довго лежав без сну і думав свою думу.
ЧАСТИНА ДРУГА
I. МАТИ І СИН
Навряд чи було б справедливо твердити, що Джон Форсайт супроводив матір до Іспанії неохоче. Він ішов, як слухняний пес пішов би на прогулянку зі своєю хазяйкою, залишивши на подвір'ї принадну баранячу кістку. Він ішов, озираючись на кістку. Коли у Форсайтів забирають баранячу кістку, вони звичайно сердяться. Але Джон ніколи не сердився. Він обожнював свою матір, і, що не кажіть, це була його перша мандрівка. Італія змінилась на Іспанію дуже легко — він тільки сказав: "Поїдемо краще до Іспанії. Ти бувала в Італії не раз, а мені хочеться, щоб ми обоє побачили нові місця".
У ньому з наївністю поєднувалася хитрість. Він ні на хвилину не забував, що треба скоротити мандрівку з двох місяців до шести тижнів, і тому він не повинен жодним порухом виказати свого наміру. Як на людину, що залишила, на дорозі таку апетитну кістку, людину, опановану такою настирливою ідеєю, він виявився непоганим супутником: не сперечався, куди й коли їхати, був невибагливий до їжі і віддавав належне країні, такій чужій для більшості мандрівників-англійців. флер вчинила дуже мудро, відмовившись писати йому: Джон приїздив на нове місце без нетерплячки й надії і міг зосередити всю свою увагу на віслюках, церковних дзвонах, на священиках, патіо, жебраках, дітях, горластих півнях, на сомбреро, кактусових живоплотах, старих білих селах серед гір, козах, оливкових гаях, зелених рівнинах, співочих пташках у маленьких клітках, на продавцях води, на заході сонця, динях, мулах, на великих церквах, картинах і на оповитих імлою сіро-брунатних горах.
Вже настала літня спека, і мати з сином тішилися відсутністю своїх співвітчизників. Джон, який, наскільки йому було відомо, не мав у своїх жилах ані краплини неанглійської крові, часто почував себе ніяково у присутності своїх земляків. Йому здавалося, що вони діловиті й розумні, що вони куди практичніші, ніж він. Юнак признався матері, що він, певно, істота зовсім нетовариська — йому кортить утекти від усіх, хто може розмовляти про те, що служить темою звичайних розмов. Айріні відповіла просто:
— Так, Джоне, я тебе розумію.
Самотність дала йому рідкісну нагоду оцінити те, що може зрозуміти не кожен син: всю глибину материнської любові. Усвідомлення того, що він мусить дещо від неї приховувати, зробило його, без сумніву, надміру чутливим; а знайомство з південним народом примусило його ще більше захоплюватися типом її вроди, яку в Англії називали іспанською; але тепер він побачив, що це не так. Врода його матері не була ані англійська, ані французька, ані іспанська, ані італійська — вона своя, особлива! Він оцінив і проникливість своєї матері. Наприклад, він не міг сказати напевно, чи помітила вона його захоплення фрескою Гойї "La vendimia" і чи знала вона, що він крадькома приходив до цієї фрески після сніданку і ще раз наступного ранку, щоб довго постояти перед нею вдруге і втретє. Певно ж, та дівчина була не Флер, але вона була досить схожа на неї, щоб пройняти його серце болем, таким приємним для закоханих, нагадуючи, як Флер стояла біля його ліжка, піднявши над головою руку. Носити в кишені листівку з репродукцією цієї фрески, раз у раз витягати її і милуватися нею стало для Джона однією з тих поганих звичок, які рано чи пізно помічає око спостерігача, загострене любов'ю, страхом або ревнощами. А спостережливість його матері загострювало і те, і друге, і третє. В Гренаді його спіймали на гарячому. Він сидів на осяяній сонцем кам'яній лаві в саду, звідки йому годилося б милуватися краєвидом, що відкривався за зубчастим муром Альгамбри. Він думав, що мати розглядає левкої в горщиках між підстрижених акацій, коли раптом пролунав її голос: