З місця, де він сидів, йому було видно яблуневий садок у цвіту. Ніщо в природі так не зворушувало його, як плодові дерева в цвіту; і серце його раптом пронизав гострий біль — адже може статися так, що він ніколи більше не побачить яблуневого цвіту. Весна! Ні, людина не повинна вмирати, якщо її серце досить молоде, щоб любити красу! Дрозди висвистували в кущах, мов несамовиті, високо в небі шугали ластівки, над ним вилискувало ясно-зелене листя; а ниви мінилися найрозмаїтішими весняними барвами, осяяні промінням призахідного сонця, стелячись ген-ген аж до далекого обрію, оповитого сизою імлою. Квіти Айріні на клумбах набули того вечора дивовижної індивідуальності: кожна квітка по-своєму стверджувала радість життя. Лише китайські й японські художники та ще хіба Леонардо вміли відтворити на своїх картинах цю дивовижну неповторність кожної квітки, пташки, тварини — неповторність і водночас спільну ознаку роду, відчуття єдності життя. Ото справжні митці! "Я не створив нічого невмирущого!— думав Джоліон.— Я був аматор — тільки любив, а не створював. Проте після мене залишиться Джон. Яке щастя, що хлопця оминула війна! Він легко міг би загинути, як двадцять років тому в Трансваалі загинув бідолашний Джоллі. Джон дещо зробить згодом, якщо вік не зіпсує його: адже в хлопця є уява! Його забаганка стати фермером породжена почуттям і, як усяке почуття, вона нетривала". Тієї ж миті він побачив їх: вони простували полем — Айріні і його син ішли під руку зі станції. Джоліон повільно підвівся й рушив їм назустріч через новий розарій...
Того вечора Айріні прийшла в його кімнату й сіла біля вікна. Вона сиділа мовчки, поки він не запитав:
— Що сталося, кохана моя?
— Сьогодні ми зустрілися.
— З ким?
— Із Сомсом.
Сомс! Останні два роки він відганяв від себе це ім'я, знаючи, що воно йому шкодить. І тепер його серце стривожено ворухнулося й наче скотилося трохи вбік у грудях.
Айріні спокійно провадила:
— Він із дочкою був у галереї, а потім вони зайшли в кондитерську, де ми пили чай.
Джоліон підійшов до неї й поклав руку їй на плече.
— Як він виглядає?
— Посивів, але загалом такий самий, як і був.
— А дочка?
— Гарненька. Принаймні так вважає Джон.
Джоліонове серце знову покотилося вбік. Обличчя дружини було напружене й стурбоване.
— Ти з ним не...— почав Джоліон.
— Ні, але Джон узнав їхнє прізвище. Дівчина впустила хусточку, а він підняв її і подав.
Джоліон сів на ліжко. От халепа!
— З вами була Джун. Вона не втручалась?
— Ні, але все вийшло якось дивно, напружено, Джон це помітив.
Джоліон перевів дух і сказав:
— Я часто питав себе, чи слушно ми робимо, приховуючи це від нього. Однаково він колись довідається.
— Чим пізніше, тим краще, Джоліоне: адже молодь судить так дешево й суворо. В його віці що подумав би ти про свою матір, якби вона вчинила так, як я?
Атож! Справді! Джон обожнює матір; і він нічого не знає про трагедії, про непереборні вимоги життя, про муки людини у путах нещасливого шлюбу, про ревнощі, пристрасть — він і досі нічого, зовсім нічого не знає!
— Що ж ти йому сказала?— нарешті запитав він.
— Що вони наші родичі, але ми з ними не знайомі; що ти уникав своєї рідні, чи, скоріше, вони тебе. Мабуть, він стане тебе розпитувати.
Джоліон посміхнувся.
— Бачу, це замінить мені повітряні нальоти,— мовив він.— Адже без них починаєш нудитися.
Айріні підвела на нього погляд.
— Ми знали, що коли-небудь це трапиться.
Він відповів із несподіваним запалом:
— Я й думки не припускаю, що Джон може осудити тебе. Він ніколи цього не зробить, навіть подумки. Він розумний хлопець і все зрозуміє, якщо йому пояснити як слід. Мабуть, краще мені розповісти йому все самому, перш ніж він довідається від когось іншого.
— Ще не час, Джоліоне.
Схоже на неї: їй бракує передбачливості, вона ніколи не ступить назустріч лиху. А проте — хто знає?— може, вона й має слушність. Не можна йти наперекір материнському інстинкту. Може, й справді краще хлопцеві нічого не знати, поки життєвий досвід озброїть його настільки, що йому буде легше збагнути глибину колишньої трагедії; поки кохання, ревнощі, страждання не зроблять його милосерднішим. Але однаково треба буде вжити застережних заходів, всіх можливих застережних заходів! Ще довго, коли Айріні вже пішла від нього, він не міг заснути — лежав, обмірковуючи ці заходи. Треба буде написати Голлі, попередити її, що Джон і досі не втаємничений у родинну історію. Голлі обережна й стримана, вона подбає про те, щоб і чоловік не проговорився. Джон, їдучи туди завтра, візьме листа з собою.
Отак скінчився день, коли Джоліон впорядкував свої матеріальні справи, скінчився з боєм годинника на стайні, і розпочався новий день, затьмарений душевним розладом, що його не можна було розібрати і впорядкувати...
Не спав і Джон. Він лежав у своїй спальні, що колись була його дитячою кімнатою, охоплений почуттям, можливість якого ставлять під сумнів ті, хто його не зазнавав: коханням з першого погляду. Він відчув, як воно запалило його душу блиском тих темних очей, які глянули на нього через плече Юнони, і його охопила певність, що ця дівчина — його мрія; і те, що було потім, здалося йому водночас і природним, і чудесним. Флер! Самого її імені було майже досить для того, кого так легко полонили чари слів. У нашу гомеопатичну добу, коли хлопці й дівчата навчаються разом і змалку так часто спілкуються, що це майже вбиває усвідомлення статі, Джон вирізнявся своєю старомодністю. В його школу приймали тільки хлопців, а канікули він проводив у Робін-Гілі з товаришами або тільки з батьками. Тому він не міг виробити імунітету проти мікробів кохання, імунітету, якого досягають, вводячи невеликі дози отрути. І тепер у нічній темряві його жерла гарячка. Він лежав, відтворюючи в уяві обличчя Флер, пригадуючи її слова, особливо те "Au revoir!"—і лагідне, і веселе.
На світанку він був так далеко від сну, що встав, узув тенісні черевики, надів штани, светр і, нишком зійшовши вниз, виліз надвір через вікно кабінету. Саме почало розвиднятися; пахли трави. "Флер!— подумав він.— Флер!" Все навколо заливало таємниче бліде світло, все спало, тільки пташки починали щебетати. "Піду в гайок",— вирішив Джон. Він побіг через поле, досяг ставка саме тоді, коли зійшло сонце, і ввійшов у гайок. Дзвіночки встеляли землю блакитним килимом; модрини стояли, оповиті таємницею,— здавалося, навіть повітря було сповнене таємниці. Джон вдихнув його свіжість і глянув на дзвіночки, що дедалі яснішали в потоках ранкового світла. Флер! Які рими напрошувалися до цього імені! І вона живе в Мейплдергемі — теж гарна назва; це десь на Темзі. Треба буде зараз відшукати на карті. Він їй напише. Але чи відповість вона? Ет! Напевно відповість. Вона ж сказала "Au revoir!" Не "прощавайте!". Яке щастя, що вона впустила хусточку! Якби не це, він би ніколи не познайомився з нею. І що більше він думав про хусточку, то дивовижнішим здавався йому цей щасливий випадок. Флер! В голові його зазвучали рими; слова сполучалися в поетичні рядки; народжувався вірш.