— Він пише, що одружився,— відповіла Вініфред.
— Господи, з ким?
Вініфред глянула на нього.
— З Голлі Форсайт, Джоліоновою донькою.
— Що?
— Він узяв відпустку й побрався з нею. Я навіть не знала, що вони знайомі. Незручно виходить, правда?
Сомс коротко засміявся, почувши це характерне для його сестри применшення.
— Незручно! Гадаю, вони навряд чи довідаються про це, аж поки вернуться в Англію. Нехай краще залишаються там. Цей суб'єкт дасть їй грошей.
— Але я хочу, щоб Вел повернувся,— мовила Вініфред майже жалібно.— Він потрібен мені; мені легше, коли він зі мною.
— Я знаю,— промурмотів Сомс.— А як тепер поводиться Дарті?
— Могло бути й гірше; і все через гроші. Сомсе, ти хочеш, щоб завтра я була присутня в суді?
Сомс простяг їй руку. Цей жест так ясно виявив його самотність, що вона потиснула її обома руками.
— Не сумуй, любий. Коли все скінчиться, тобі зразу полегшає.
— Не знаю, чим я завинив,— хрипко сказав Сомс.— Я нічого не зробив. Все пішло шкереберть. Я люблю її, завжди любив.
Вініфред побачила, що на губі в нього виступила кров, і це глибоко її зворушило.
— Звичайно,— сказала вона,— із самого початку вона повелася дуже негарно. Але що мені робити з цим Веловим одруженням, Сомсе? Я не знаю, що писати йому в такій ситуації. Ти ж бачив цю дівчину. Вона гарна з лиця?
— Так, гарна,— відповів Сомс.— Темні коси, і в ній є щось аристократичне.
"Здається, не так воно все й погано,— подумала Вініфред.— Джоліон має добрий смак".
— Оце-то морока,— сказала вона.— Що скаже батько?
— Не треба йому розповідати,— мовив Сомс.— Війна вже скоро скінчиться, то нехай краще Вел залишиться там і заведе собі ферму.
Це було однаково, якби він заявив, що племінник пропав навіки.
— Я ще нічого не сказала Монті,— тужливо прошепотіла Вініфред.
Суд почав розглядати справу десь опівдні наступного дня і закінчив її майже за півгодини. Сомс — блідий, елегантний, з сумними очима, став перед судом; він так перестраждав до того, що вже не міг відчувати болю. Як тільки оголосили постанову про розлучення, він устав і вийшов із суду.
Ще чотири години, і публіка знатиме про його сімейні справи! "Повірений розлучається з дружиною!" Байдужість в його душі змінилася гіркою, глухою злістю. "До біса їх усіх!— подумав він.— Я не хочу втікати. Я буду поводитися так, наче нічого не сталося". І, поринувши в задуху Фліт-стріт і Ладгейт-Гіл, він подався пішки до свого клубу в Сіті, поснідав і вернувся в контору. Цілий день він працював, не підводячи голови.
Виходячи з контори, він побачив, що його клеркам уже все відомо, і зустрів їхні мимовільні погляди з таким іронічним виразом, що вони відразу повідводили очі. Перед собором святого Павла він зупинився купити найаристократичнішу з вечірніх газет. Так! Ось про нього! "Відомий адвокат розлучається з дружиною. Співвідповідач — двоюрідний брат. Грошову компенсацію пожертвувано сліпим",— так, це не минуло їхньої уваги! Дивлячись на обличчя перехожих, він думав: "Мабуть, ви знаєте!" І раптом у нього якось дивно запаморочилося в голові, наче там закрутилася карусель.
Що це з ним діється? Він піддається слабкості! Він не повинен цього робити! Він захворіє. Не треба думати! Він поїде додому, на Темзу, буде веслувати, рибалити. "Я не хочу злягти",— подумав він.
Раптом він пригадав, що йому треба зробити якусь важливу справу, перш ніж виїхати з міста. Мадам Ламот! Він мусить пояснити їй порядок закону. Мине ще шість місяців, перш ніж він стане цілком вільним! Але він не хотів бачити Аннет! І він провів рукою по голові — вона була дуже гаряча.
Він звернув на Ковент-Гарден. Цього спекотливого липневого дня повітря старого ринку було так просякнуте смородом покидьків, що Сомса занудило, і Сохо здалося йому більше, ніж будь-коли, гидким закутком, де кишать усякі шахраї. Лише ресторан "Бретань", чистенький, гарно пофарбований, зі своїми синіми діжечками й карликовими деревами, стояв наче острівець, зберігаючи свою французьку гідність. Саме була година затишшя, і бліді чепурні офіціантки накривали столики до обіду. Сомс пройшов до помешкання мадам Ламот і постукав. На його досаду, двері відчинила Аннет. Вона була теж бліда, змучена спекою.
— Ми так давно вас не бачили,— сказала вона мляво.
Сомс усміхнувся.
— На превеликий жаль, я був зайнятий. Де ваша мати, Аннет? У мене є для неї новини.
— Мами немає вдома.
Сомсові здавалося, що вона поглядає на нього якось дивно. Що їй стало відомо? Невже мати розказала їй усе? Він напружено розмірковував над цим і раптом відчув, що в голові в нього запаморочилося. Схопившися за край столу, він мов крізь туман побачив, що Аннет підійшла до нього й що погляд її прояснів від подиву. Він заплющив очі й сказав:
— Усе гаразд. Мабуть, мені стало млосно від сонця.
Від сонця! Насправді йому стало млосно від темряви! Голос Аннет, по-французькому спокійний і розважливий, промовив:
— Сідайте, вам зразу полегшає.
Її рука натиснула його плече, і Сомс сів у крісло. Коли темрява розсіялася, він розплющив очі й побачив, що вона дивиться на нього. Який незбагненний і дивний вираз для двадцятирічної дівчини!
— Вам уже краще?
— Нічого страшного,— відповів Сомс.
Інстинкт попереджував його, що, виявляючи перед нею слабкість, він шкодить собі — досить того, що він набагато старший за неї. Аннет може привабити лише сильна воля; за останні місяці він багато втратив через свою нерішучість — але більше він не може втрачати. Він устав і мовив:
— Я напишу вашій матері. Я збираюся пожити в своєму домі над Темзою, влаштую собі довгий відпочинок. Мені б хотілося, щоб ви обидві приїхали до мене в гості. В цю пору там найкраще. Ви згодні, правда?
— Нам буде дуже приємно.
Таке миле гаркаве "р", але ніякого ентузіазму. І він додав засмученим тоном:
— На вас також діє спека, правда, Аннет? Річкове повітря вам піде на користь. До побачення.
Аннет нахилилася вперед. В цьому русі відчувалося щось схоже на каяття.
— А ви зможете йти? Хочете, я дам вам кави?
— Ні,— твердо відповів Сомс.— Дайте мені вашу руку.
Вона простягла руку, і Сомс підніс її до уст. Коли він подивився на неї, на обличчі її знову був той дивний вираз. "Нічого не розумію,— думав він, виходячи на вулицю.— Але не треба думати, не треба турбуватися".