"Достоту як моє життя,— подумав Сомс,— усе вперед без ніякої мети".
II. У ПАВУТИННІ
Сомс повернувся до Англії наступного дня, а ще через день уранці до нього завітав містер Полтід. У петельці в нього була квітка, а в руках коричневий котелок. Сомс запросив його жестом сісти в крісло.
— Вісті з театру воєнних дій непогані, правда?— сказав містер Полтід.— Сподіваюся, ви почуваєте себе добре, сер.
— Дякую. Добре.
Містер Полтід нахилився вперед, усміхнувся, розтулив долоню, подивився на неї і стиха мовив:
— Здається, нарешті ми влагодили вашу справу.
— Що?— вигукнув Сомс.
— Цілком несподівано дев'ятнадцять надіслала повідомлення, яке, гадаю, можна вважати переконливим доказом.
Містер Полтід помовчав.
— Ну?
— Десятого числа цього місяця, ставши свідком розмови між 17 і невідомою особою — розмови, яка відбулася в першій половині дня,— 19 може заприсягтися, що бачила — і вона готова підтвердити це під присягою,— як ця особа чоловічої статі вийшла із спальні 17 в готелі близько десятої вечора. Якщо ми подамо це свідчення вміло, то суд визнає його достатнім, особливо коли взяти до уваги той факт, що 17 виїхала з Парижа — без сумніву з тією ж таки особою. Сказати правду, вони обоє зникли непомітно, і ми й досі не натрапили на їхній слід; але ми їх знайдемо — так, знайдемо. 19 працювала за дуже важких умов, і я радий, що нарешті вона таки дістала потрібні відомості.
Містер Полтід вийняв сигарету, постукав її кінцем об стіл, поглянув на Сомса і знову поклав її у портсигар. Вираз обличчя клієнта свідчив, що той сприйняв новину без особливого ентузіазму.
— Хто цей новий чоловік?— різко запитав Сомс.
— Цього ми не знаємо. Наш агент може засвідчити все бачене під присягою, і вона детально подає його прикмети.
Містер Полтід дістав листа і прочитав:
— "Середнього віку, середнього зросту, вдень у синьому костюмі, ввечері у фраку, блідий, темне волосся, темні вусики, пласкі щоки, випнуте підборіддя, сірі очі, невеликі ноги, винуватий вигляд..."
Сомс підвівся і підійшов до вікна, охоплений люттю на самого себе. Дурень, заплішений дурень, що заплутався у власному павутинні! Сім місяців платив по п'ятнадцять фунтів на тиждень — і домігся того, що його вистежено як коханця власної дружини! "Винуватий вигляд!" Він відчинив вікно.
— Душно,— сказав він і знову сів на своє місце біля столу. Поклавши ногу на ногу, він гордовито поглянув на містера Полтіда.
— Сумніваюсь, чи й справді це свідчення буде цілком переконливе,— сказав він спроквола.— Адже ви не знаєте ані його імені, ані адреси. Гадаю, треба на деякий час облишити жінку й узятися за нашого тутешнього приятеля під номером сорок сім.
Сомс не мав певності, чи Полтід ототожнив його з тим "коханцем", але в його уяві виникла картина, як він регочеться над ним у гурті своїх колег. "Винуватий вигляд!" Прокляття!
Містер Полтід сказав наполегливо, майже благально:
— Запевняю вас, нам щастило домогтися успіху навіть із менш переконливими доказами. Адже це Париж. Гарна жінка живе сама-самісінька. Може, ризикнемо, сер? У нас є добрі шанси.
Сомс раптом зрозумів. Ця людина охоплена професійним завзяттям. "Найбільший мій успіх: домігся розлучення на підставі того, що чоловік зайшов у спальню власної дружини! Буде про що розповісти, коли я піду на спочинок!" І на мить він піддався шаленій думці: "А чому ні?" Зрештою, сотні чоловіків середнього зросту мають невеликі ноги й винуватий вигляд!
— Я не уповноважений ризикувати!— коротко відповів він.
Містер Полтід подивився на нього.
— Шкода,— сказав він,— дуже шкода! Та, інша справа, мабуть, потребує чимало грошей.
Сомс підвівся.
— На це не зважайте. Прошу вас постежити за сорок сьомим, та дивіться, не попадіть пальцем у небо. До побачення.
Почувши слова "пальцем у небо", містер Полтід блимнув очима.
— Гаразд. Ми будемо інформувати вас про хід справи.
І Сомс знову залишився сам. Брудна, смішна, павуча справа! Поклавши руки на стіл, він схилив голову. В цій позі він залишався десять хвилин, аж поки до нього з'явився клерк із проектом нового випуску акцій, що обіцяли великий прибуток. Цього дня Сомс рано пішов з контори й попрямував до ресторану "Бретань". Там була тільки мадам Ламот. Може, мосьє вип'є з нею чаю?
Сомс уклонився.
Коли вони сіли за стіл у маленькій кімнаті — під прямим кутом одне до одного,— він раптом сказав:
— Я хочу поговорити з вами, мадам.
Швидкий погляд її ясних карих очей переконав його, що вона давно чекала від нього цих слів.
— Спочатку я маю дещо вас запитати. Цей молодий лікар — як його звуть?— чи між ним і Аннет є що-небудь?
Вся вона стала раптом наче гагат — слизька, чорна, тверда, блискуча.
— Аннет молода,— сказала вона,— так само, як і monsieur le docteur [44]. Між молодими людьми стосунки розвиваються швидко; але Аннет слухняна донька. Ах, яка в неї виняткова вдача!
На устах Сомса промайнула майже непомітна посмішка.
— То, виходить, нічого певного?
— О ні, анічогісінько. Юнак дуже милий, але — що поробиш? Поки що він не має грошей.
Вона піднесла до уст чашку, розмальовану вербовими гілочками; Сомс зробив те ж саме. Їхні очі зустрілися.
— Я одружений,— сказав він,— але ми з дружиною вже багато років не живемо разом. Я збираюся порушити справу про розлучення.
Мадам Ламот поставила чашку. Он воно що! Як трагічно іноді складається життя. Цілковита відсутність у цієї жінки будь-яких почуттів викликала у Сомса щось схоже на зневагу.
— Я людина заможна,— додав він, чудово розуміючи, що це зауваження не дуже доброго смаку.— Не буду говорити більше, поки що це зайве; проте, гадаю, ви мене розумієте.
Очі мадам, так широко розплющені, що зверху заблищали білки, поглянули на нього прямим, як стріла, поглядом.
— Ah, са! Mais nous avons le temps! [45] —тільки й сказала вона.— Ще одну чашечку?
Сомс відмовився і, попрощавшись, пішов до Вест-Енду.
Цю справу, можна вважати, влагоджено: мадам не дозволить, щоб Аннет скомпрометувала себе з тим веселим жовторотим дурником, аж поки!.. Але чи має він шанси на те, що коли-небудь зможе сказати: "Я вже вільний"? Які шанси? Майбутнє втратило всяку подобу реальності. Він почував себе як муха, що заплуталася в липкому павутинні й тоскно дивиться на волю.