— Чи ви коли думали про когось, крім самої себе?— запитав він.
Уста Айріні затремтіли; за мить вона поволі відповіла.
— Чи ви коли думали, що я зрозуміла свою помилку — свою безнадійну страшну помилку — в перший же тиждень по нашому шлюбі; що я три роки силкувалася змиритися з нею — ви ж знаєте, що я силкувалася? Чи я це робила для себе?
Сомс зціпив зуби.
— Бог його знає, для кого ви це робили. Я ніколи не міг вас зрозуміти і ніколи не зрозумію. Ви мали все, чого ваша душа бажала; і ви можете мати все це знову і навіть більше. Чим я вам не до вподоби? Скажіть мені прямо: чим саме? — не усвідомлюючи, як принижує себе цими запитаннями, він палко вів далі:—Я не каліка, не бридкий, не мужлан, не дурень. Чим саме? Яка тут таємниця?
У відповідь він почув довге зітхання.
Він стис руки жестом, сповненим незвичайного для нього запалу.
— Коли я прийшов сьогодні сюди, я був... я сподівався... я хотів будь-що-будь покінчити з минулим і відкрити нову сторінку. А ви зустрічаєте мене "нервами", мовчанкою, зітханнями. Я не бачу нічого певного. Це схоже... схоже на павутиння.
— Так.
Цей шепіт з протилежного кінця кімнати знову довів Сомса до нестями.
— Та я не бажаю плутатися в павутинні. Я його розірву Він рушив до неї.— Зараз!
Чого він пішов до неї, він і сам не знав. Та коли він підступив близько, його раптом схвилював давно знайомий запах її вбрання. Він схопив її за плечі й нахилився, щоб поцілувати її. Але поцілував він не її уста, а тверду риску, в яку стиснулися ті уста; потім її руки з силою вперлися йому в обличчя; він почув її голос: "Ой! Ні!" Сором, докори сумління, біль поразки заполонили його душу; він круто повернувся і вийшов.
III. ВІЗИТ ДО АЙРІНІ
Джун чекала Джоліона на платформі Педдінгтонського вокзалу. Вона отримала його телеграму за сніданком. У неї був свій притулок — майстерня і дві спальні в саду на Сент-Джонс-Вуд,— який вона обрала, бажаючи забезпечити собі повну незалежність. Сховавшись від очей світу, позбувшись нагляду постійних слуг, вона мала змогу приймати своїх "бідолашок" у будь-яку годину дня чи ночі, і нерідко бувало так, що який-небудь знедолений художник, не маючи своєї студії, використовував студію Джун. Вона тішилася своєю свободою і віддавалася їй з палкістю першої пристрасті; той запал, який вона берегла для Босіні і який, беручи до уваги її форсайтівську наполегливість, напевно, набрид би йому, вона тепер витрачала на захист невдах та невизнаних геніїв артистичного світу Власне, жила вона тільки для того, щоб допомогти гидким каченятам перетворитися на лебедів, бо вірила, що вони лебеді. Щирий ентузіазм, з яким вона опікувалася ними, затуманював ясність її зору. Зате вона була вірний і щедрий друг; її маленька енергійна рука завжди ладна була захистити кожного від утисків академічного та комерційного світу, і хоч прибуток її вимірювався чималою цифрою, її банківський рахунок частенько являв собою від'ємну величину.
Вона приїхала на Педдінгтонський вокзал схвильована після розмови з Еріком Коблі. Якась жалюгідна галерея відмовилася влаштувати виставку картин цього довговолосого генія. Нахаба директор, відвідавши його майстерню, висловив думку, що "з фінансового погляду ця виставка не обіцяє нічого втішного". Цей разючий приклад комерційного боягузтва у ставленні до її улюбленого "бідолашки"— йому так скрутно з дружиною і двома дітьми, що їй довелося перевищити свій банківський кредит,— і досі примушував паленіти її маленьке рішуче личко й сяяти, як ніколи яскраво, її червоно-золоте волосся. Вона обняла батька і сіла з ним у кеб, маючи до нього не менш важливу справу, ніж він до неї. Невідомо було тільки, хто з них почне розмову перший.
Ледве Джоліон устиг промовити:
— Донечко, я хочу, щоб ти поїхала зі мною,— як, поглянувши на неї, помітив по її синіх очах, які металися сюди-туди, наче хвіст стривоженої кішки, що вона його не слухає
— Тату, чи й справді я не маю права взяти нічого із своїх грошей?
— На щастя, серденько, тільки проценти.
— Яка жахлива дурниця! Невже нічого не можна вдіяти? Адже має бути який-небудь спосіб. Я знаю, що могла б купити невеличку галерею за десять тисяч фунтів.
— Невеличка галерея,— мовив Джоліон,— це досить скромне бажання. Але твій дідусь передбачив його.
— На мою думку,— обурено вигукнула Джун,— всі ці намагання зберегти гроші — жахливі, коли стільки обдарованих людей на цьому світі просто задихаються у нестерпних злиднях. Я ніколи не вийду заміж і не матиму дітей; то чому ж я не можу зробити хоч трохи добра людям, чому ці гроші мають лежати недоторкані заради того випадку, який ніколи не станеться?
— Наше прізвище Форсайт, донечко,— відповів Джоліон іронічним тоном, до якого його імпульсивна дочка досі так і не звикла.— А Форсайти, як тобі відомо, це люди, котрі заповідають свою власність із такою умовою, щоб їхні онуки, на той випадок, коли вони помруть раніше за батьків, склали духівницю на власність, яку вони успадкують тільки по смерті батьків. Ти можеш це зрозуміти? Я теж не можу, але, в кожному разі, це факт; ми живемо за принципом, який полягає в тому, що, доки є спромога утримати гроші в родині, їх не слід випускати з рук; якщо ти помреш неодружена, то твій капітал перейде до Джоллі й Голлі й до їхніх дітей, якщо вони одружаться. Чи не приємно знати, що хоч що б ви робили — ніхто з вас не може стати убогим?
— Але хіба я не можу позичити грошей?
Джоліон похитав головою.
— Звичайно, ти можеш орендувати галерею, якщо дозволять твої кошти.
Джун презирливо пирхнула.
— Атож, і залишуся без усяких коштів і не зможу нікому допомагати.
— Дитино моя,— мовив стиха Джоліон,— а хіба не те саме вийде, коли ти купиш?
— Ні,— сказала упевнено Джун,— купівля обійшлася б мені в десять тисяч; це становило б тільки чотириста фунтів на рік. А за оренду мені б довелося платити тисячу фунтів на рік, і в мене залишилося б тільки п'ятсот. Якби я мала галерею, тату, подумай, що б я могла зробити. Я могла б негайно створити ім'я Ерікові Коблі, а також багатьом іншим.
— Імена, які варто створити, створюються самі з плином часу.
— Коли людина помре.
— А чи знаєш ти, донечко, кого-небудь із живих, кому створене ім'я пішло б на користь?