Сага про Форсайтів

Сторінка 121 з 275

Джон Голсуорсі

— Ну як, Джеймсе, ти добре подрімав?

Подрімав! Він страждає, а вона питає його про такі дурниці!

— Що там скоїлося з Дарті?— запитав він, обпікаючи її розгніваним поглядом.

Емілі ніколи не втрачала самовладання.

— Що ти почув?— запитала вона лагідно.

— Що там скоїлося з Дарті?— знову сказав Джеймс.— Він збанкрутував?

— Дурниці!

Джеймс зробив величезне зусилля і випростав усю свою цибату, як у лелеки, постать.

— Ти ніколи нічого мені не розказуєш,— мовив він.— Дарті збанкрутував.

Емілі вважала, що цієї миті найголовніше для неї спростувати цю настирливу ідею.

— Зовсім ні,— відповіла вона твердо.— Він виїхав до Буенос-Айреса.

Якби вона сказала: "Він виїхав на Марс",— навіть тоді Джеймс не був би такий приголомшений. Для його свідомості, яку цілком поглинули англійські фінансові операції, і те і друге місце уявлялися однаково далекими.

— Чого він туди подався?— запитав Джеймс.— У нього немає грошей. Що він узяв?

Збуджена новинами, які принесла Вініфред, і роздратована цим нескінченним допитом, Емілі спокійно відповіла:

— Він узяв перли Вініфред і танцівницю.

— Що?— скрикнув Джеймс і впав у крісло.

Його несподівана знемога стривожила Емілі, і, погладжуючи його чоло, вона мовила:

— Прошу тебе, Джеймсе, не хвилюйся!

Джеймсові щоки й чоло почервоніли.

— Я заплатив за них,— сказав він тремтячим голосом.— Він злодій! Я... я знав, що так воно й буде. Він укоротить мені віку, він...

Йому забракло слів, і він завмер у кріслі. Емілі, яка досі вважала, що знає його дуже добре, злякалася й кинулась до буфета, де зберігався бром. Вона не бачила, як упертий форсайтівський дух боровся в цьому худому тремтячому тілі проти страшенного збурення, що його викликало кричуще порушення форсайтівських принципів,— форсайтівський дух, що озвався з глибин його єства: "Нема чого шаленіти, цим нічого не вдієш. Твій шлунок не зможе перетравити сніданок. Тебе розіб'є параліч". Невидимий для неї, цей дух допоміг Джеймсові куди краще за бром.

— Випий ось це,— сказала вона.

Джеймс тільки відмахнувся.

— Як це могло статися, що Вініфред дозволила йому забрати свої перли?— запитав він.

Емілі зрозуміла, що криза минула.

— Нехай носить мої,— відказала вона добродушно. Я їх ніколи не ношу. Їй доведеться взяти розлучення.

— Отаке скажеш!— мовив Джеймс— Розлучення! У нашій родині ніхто ніколи не розлучався. Де Сомс? Він скоро буде.

— Ні,— майже люто одрізав Джеймс— Він пішов на похорон. Ти думаєш, я Нічого не знаю.

— Ну що ж,— спокійно сказала Емілі,— ти не повинен так хвилюватися, коли ми тобі розповідаємо новини.

І, збивши йому подушки та поставивши біля нього бром, вона вийшла з кімнати.

А Джеймса обступили примари: Вініфред розлучається в суді, їхнє прізвище в газетах; на Роджерову труну падають грудки землі; Вел іде слідами батька; перли, за які він заплатив і яких уже ніколи не побачить; проценти з капіталу знизилися до чотирьох; країна йде до руїни; і що ближче день хилився до вечора,— вже і чай випили і пообідали,— то химернішими й зловіснішими ставали ці примари: він розоряється, а йому нічого про те не кажуть, він уже втратив увесь свій капітал, а йому нічого не кажуть. Де ж це Сомс? Чому він не приходить?. Рука його намацала склянку з глінтвейном, він підніс її до уст і побачив сина, що стояв поряд і дивився на нього. У Джеймса вирвалося полегшене зітхання і, поставивши склянку, він сказав:

— Нарешті ти прийшов! Дарті виїхав до Буенос-Айреса!

Сомс кивнув головою.

— Ну й добре,— сказав він.— Полотном дорога! Нарешті ми його здихалися.

Душу Джеймса затопила хвиля заспокоєння. Сомс знає. Сомс єдиний серед них, у кого є здоровий глузд. Чому він не оселиться в батьківському домі? В нього ж немає сина. І він сказав жалібно:

— В моєму віці часто нервуєшся. Мені б хотілося, щоб ти більше бував удома, мій хлопчику.

Сомс знову кивнув головою. Його незворушне, як маска, обличчя не виявило згоди, але він підступив до батька і наче ненароком доторкнувся до його плеча.

— У Тімоті вам передавали привіт,— сказав він.— Все пройшло як слід. Я був у Вініфред. Збираюся діяти.

І він подумав: "Але як саме — ти не повинен знати".

Джеймс підвів на нього погляд; його довгі білі баки тремтіли, худа шия між кінчиками комірця стирчала, наче голий хрящ.

— Цілий день мені було так гірко на душі,— сказав він.— Вони ніколи нічого мені не розказують.

У Сомса стиснулося серце.

— Все гаразд. Нема чого турбуватися. Ну то як, підете вже спати?— і він узяв батька під руку.

Джеймс слухняно підвівся, весь тремтячи, і вони поволі перетнули кімнату, що, осяяна каміном, здавалася надзвичайно пишною, і вийшли на сходи. Дуже повільно вони зійшли нагору.

— На добраніч, мій хлопчику,— сказав Джеймс біля дверей спальні.

— На добраніч, тату,— відповів Сомс.

Його рука погладила рукав під пледом; здавалося, що рукав порожній, така худа була батькова рука. І, відвернувшись від світла, що сліпило йому очі крізь відчинені двері, Сомс пішов сходами нагору до своєї спальні.

"Мені потрібний син,— подумав він, сівши на край ліжка.— Мені потрібний син".

VI. ВЖЕ НЕ МОЛОДИЙ ДЖОЛІОН У СЕБЕ ВДОМА

На деревах не дуже позначається плин часу, і старий дуб на верхньому лужку в Робін-Гілі, здавалося, анітрохи не змінився від того дня, коли Босіні ліг під ним і сказав Сомсові: "Форсайте, я знайшов місце для вашого будинку". Відтоді під його гіллям дрімав Свізін і помер старий Джоліон. А тепер поряд із гойдалкою там часто малював уже не молодий Джоліон. У всьому світі для нього не було, мабуть, святішого місця, бо він щиро любив свого батька.

Дивлячись на цей могутній стовбур,— порепаний і місцями порослий мохом, але без жодного дупла,— він міркував над тим, як минає час. Це дерево, мабуть, бачило всю англійську історію; адже воно, напевно, росло тут принаймні з часів королеви Єлизавети. Ті п'ятдесят років, що він прожив на світі, були дрібничкою для цього велетня. Коли будинку позад нього, який тепер належить йому, буде триста років, а не дванадцять, це дерево, можливо, й тоді стоятиме тут, крислате й дупласте, хто ж бо наважиться вчинити блюзнірство й заміритися на нього сокирою? Можливо, навіть тоді в цьому будинку житиме котрийсь із Форсайтів, що ревно його охоронятиме. І Джоліон думав про те, яким стане цей будинок у такому старому віці. Стіни його вже заплела гліцінія — він уже й тепер не здавався новим. Чи не піддасться він часові, чи збереже свою гідність, якої надав йому Босіні, чи, може, велетень Лондон захопить його в полон і перетворить на острівець серед нетрища абияк споруджених непоказних будинків? Оглядаючи будинок зсередини і ззовні, він знову й знову переконувався, що Босіні, споруджуючи його, був сповнений натхнення. І справді, архітектор вклав у нього свою душу! Може, цей дім колись стане "зразком англійської архітектури",— нечувана удача для споруди, створеної в цей період занепаду архітектурного мистецтва. І його душа, в якій потяг до краси зливався з форсайтівським інстинктом зберегти свої набутки і передати їх цілими нащадкам, пишалася й тішилася тим, що дім цей належить йому. Його бажання, щоб будинок перейшов до сина і до синового сина, було своєрідним проявом побожної шаноби й любові до предків (принаймні до одного предка). Його батько любив цей дім, любив цей краєвид, цю землю, це дерево; він прожив тут щасливо свої останні роки, і перед ним ніхто тут не мешкав. Ці останні одинадцять років у Робін-Гілі стали важливим періодом у житті молодого Джоліона — він добився успіху як художник. Тепер він був одним із перших акварелістів, і без його участі не обходилася жодна виставка. За його картини давали великі гроші. Спеціалізувавшися в цій царині з наполегливістю, властивою його породі, він здобув славу досить пізно, але не запізно для представника роду, який поставив собі за мету жити вічно. Його мистецтво справді стало глибшим і досконалішим. У відповідності зі своїм станови щем він відростив русяву борідку, яка вже ледь сріблилася сивиною і ховала його форсайтівське підборіддя; його засмагле обличчя втратило болісний вираз, що проглядав на ньому в період його остракізму — він тепер здавався навіть молодшим, аніж кілька років тому. Смерть дружини 1894 року була однією з тих сімейних трагедій, які зрештою йдуть усім на краще. Він по-справжньому любив її до останку, бо мав лагідну, віддану душу, але жити з нею ставало дедалі важче: вона ревнувала його до своєї падчірки, ревнувала навіть до власної дочки, маленької Голлі, і безперестану скаржилася, що де там йому вже любити її, недужу та немічну і "нікому не потрібну, і краще б уже її взяла смерть". Він щиро сумував за нею, але помолодів з лиця, відколи вона померла. Якби ж вона була здатна повірити, що дала йому щастя, наскільки щасливішими були б двадцять років їхнього подружнього життя!