Старий Джоліон пішов слідом за молоденькою покоївкою — їй від сили було років шістнадцять — у маленьку вітальню із спущеними шторами. Тут було піаніно і більше майже нічого, якщо не брати до уваги ледь чутних пахощів і доброго смаку. Він стояв посеред кімнати з циліндром у руці й думав: "Мабуть, вона живе у великій скруті". Над каміном висіло дзеркало, і він побачив своє відображення. Який же він старий! Почувши шелест, він повернувся. Вона стояла так близько, що він мало не торкнувся вусом її чола, там, де у волоссі сріблилися нитки сивини.
— Я саме був у місті,— мовив він, — і вирішив заглянути до вас, запитати, як ви доїхали того вечора.
Вона всміхнулась, і в нього відразу відлягло від серця. Здається, вона справді рада його бачити.
— Може, ви надінете капелюшок та поїдемо кататися в парк?
Але коли вона пішла надіти капелюшок, він насупився. Парк! Джеймс і Емілі! Дуже можливо, що там катається місіс Ніколас або ще хтось із його любих родичів. А потім вони роздзвонять по всьому місту, що бачили його з нею. Краще не треба! Навіщо будити минуле, давати поживу форсайтів-ській біржі! Він скинув сиву волосину з вилоги свого застебнутого доверху сюртука, потім провів рукою по щоках, вусах, міцному підборіддю. Під вилицями утворилися глибокі западини. Останнім часом у нього пропала всяка охота до їжі,— треба буде сказати тому шарлатанові, що лікує Голлі, нехай випише яких-небудь ліків для підкріплення сил Коли Айріні повернулася і вони сіли в коляску, він сказав:
— А може, краще посидимо в Кенсінгтонському саду? — і додав, лукаво примруживши око — Там ніхто не катається в каретах, — так наче вона знала, на що він натякає.
Вийшовши з коляски, вони вступили в цей притулок обраних і пішли до озера.
— Отже, ви живете під своїм дівочим прізвищем, мовив він.— Це добре.
Вона взяла його під руку
— Дядечку Джоліоне, а Джун мені пробачила?
Він лагідно відповів:
— Авжеж, авжеж! Звичайно, пробачила
— А ви?
— Я? Я пробачив вам, тільки-но зрозумів, як усе сталося.
Може, так воно й було насправді — серце його завжди виправдовувало красу.
Вона глибоко зітхнула.
— Я ніколи не жалкувала... не могла. Чи ви коли-небудь кохали всім серцем, дядечку Джоліоне?
Почувши це дивне запитання, старий Джоліон втупився перед себе. Чи було з ним таке? Та начебто не було. Але йому не хотілося казати цього молодій жінці, чия рука торкалася його руки, чиє життя наче спинило свій плин перед пам'яттю про нещасливе кохання. І він подумав "Якби мені довелося зустріти замолоду вас, я.. я б, може, й накоїв дурниць". І він удався до загальників.
— Кохання дуже дивна річ,— мовив він, часто навіть фатальна. Адже греки — правда ж?— зробили кохання богинею. Мабуть, вони мали слушність, але ж вони жили в золотому віці.
— Філ перед ними схилявся.
"Філ!" Це слово шпигнуло його в серце глибока проникливість раптом підказала йому, чому вона терпить його товариство. Їй кортіло поговорити про свого коханого! Ну що ж! Хай буде й так, якщо це їй приємно І він сказав:
— А він, мабуть, розумівся й на скульптурі
— Так. Він любив рівновагу й пропорції, він любив греків за те, що вони віддалися мистецтву всім своїм єством.
Рівновага! Наскільки йому пригадується, цей молодик узагалі не знав, що таке рівновага; що ж до пропорції,— так, він був досить ставний, але ці дивні очі й гострі вилиці. Де ж тут пропорції?
— Ви, дядечку Джоліоне, теж із золотого віку.
Старий Джоліон озирнувся на неї. Може, вона кепкує з нього? Ні, очі її були м'які, як оксамит. Чи вона до нього підлещується? Але навіщо? Від такого старого дідугана, як він, їй нема чого сподіватися.
— Філ так вважав. Він, бувало, говорив: "Але я не смію сказати йому, як ним захоплююся".
Вона знову своєї. Знову про свого покійного коханого, знову їй кортить поговорити про нього! І він притиснув ліктем її руку, водночас і роздратований цими спогадами, і вдячний, наче збагнувши, що вони з'єднують його з нею.
— Дуже був талановитий молодик,— промурмотів він,— Душно! Спека мені тепер вадить. Посидьмо трохи.
Вони посідали на стільці під каштаном; його широке листя сховало їх від лагідних променів червневого дня. Приємно сидіти тут, і дивитися на неї, і відчувати, що їй до душі його товариство. І, прагнучи зробити все можливе, щоб воно стало їй ще більше до душі, він провадив:
— Мабуть, він показав себе перед вами з такого боку, якого я не бачив. Ви побачили найкраще, що в ньому було. Його художні смаки здавалися мені трохи... новітніми,— він мало не сказав "новомодними".
— Так, але він не раз казав, що ви по-справжньому відчуваєте красу.
Старий Джоліон подумав: "Еге, казав!"—але відповів, примруживши око:
— Мабуть, відчуваю; інакше я б не сидів тут поруч із вами.
Вона просто чарівна, коли усміхається так, очима!
— Він вважав, що ваше серце із тих, що ніколи не старіють. Філ чудово розумів людей.
Він не піддався тим лестощам, які вона вклала в уста минулого, бажаючи поговорити про свого померлого коханого,— анітрохи не піддався; а проте йому було приємно її слухати, бо вона тішила його погляд і серце, яке — щира правда!— зовсім не постаріло. Може, тому, що на відміну від неї і її померлого коханого, він ніколи не любив безтямно, завжди зберігав рівновагу, своє чуття пропорції? Ну що ж! Зате тепер, у вісімдесят чотири роки, він іще може захоплюватися красою. І він подумав: "Якби ж то я був художником або скульптором! Але я старий дід. Живи, поки живеться".
Закохана пара, обнявшись, пройшла перед ними по траві, по краю тіні від каштана. Сонце жорстоко осявало їхні бліді, змарнілі молоді обличчя.
— Все ж таки люди бридкі створіння!— раптом сказав старий Джоліон.— Часом мене дивує, як... як кохання це долає.
— Кохання долає все!
— Так гадають молоді,— пробурмотів він.
— Кохання не знає ні віку, ні меж, ні смерті.
Коли він побачив, як засяяло її бліде обличчя, як захвилювалися груди, побачив її очі, великі, темні й вологі, йому здалося, що то ожила сама богиня Венера! Але ця гра уяви викликала негайну реакцію, і він сказав, примруживши око:
— Але якби воно знало межу, то ми б з вами і не народилися. Бо, їй-право, йому доводиться перемагати немало перешкод.