І ще багато іншого розповів Охріменко і познайомив докладніше з усіма присутніми в камері, почавши від себе. Про себе сказав коротко, що він махновець. Махновцем був. Потім хотів перестати ним бути й зробився великим діячем на ХТЗ. А тепер уже він знову махновець і таким завзятим махновцем лишиться на все життя. "Не дають стати порядним чоловіком". При цьому він додав кілька штрихів про славного Щуся і висловив зворушливий жаль, що він не був його помічником та що він не може його практики здійснити тепер на декому... Після цього Охріменко перейшов до інших і, додаючи по кілька влучних штришків, домалював картину, яку спершу зробив був сивий дідок, а головне, він уточнив, яке ж прізвище й який титул кому саме належить. Таким чином, Андрій був уже цілком обзнайомлений, кожна людина для нього стала більш-менш конкретною, бо мала свою, бодай манюсіньку, біографію. Асистентом кафедри сільського господарства, тов. Краснояружським, був колишній соратник Болбочана, отой щелепатий і червоногубий "троглодит", що так хижо пропонував Андрієві роздягатись на самім початку. Він сидів насупроти Андрія в протилежнім кутку, з обличчям, зарослим густою щетиною, й з обвислим животом. Поруч з ним сидів агроном ОблЗу, тов. Прокуда, маленький, пузатенький, круглий, як діжечка, білявий чоловік, з по-жіночому ніжною шкірою, куцорукий і куцоногий. Потім сидів професор Харківського Марксо-ленінського інституту, Юлій Романовичі Гепнер, худющий, як скелет, старший віком, тонконосий жид, зігнутий трикутником, тоді сидів чорний, довготелесий вірменин Узуньян з повним ротом золотих зубів, колишній аристократ (якийсь купець, а чи власник якогось підприємства, а чи священик — невідомо точно), — він сидів по-мусульманськи й по-мусульманськи гойдався, заплющивши очі; але він не молився, він, безперечно, спав, а гойдався для того, щоб обдурити наглядача, який десь кожної хвилини нечутно заглядає у дірочку. Так спати Узуньян натренувався за цілий рік сидіння. Далі сидів директор ХТЗ Свистун, довгоногий, трагічного вигляду, понурий чоловік середніх літ, знаменитий директор ще знаменитішого, бо єдиного на всю Україну й найбільшого на всю Україну, наймодернішого підприємства — тракторного заводу. Тоді сидів манюсінький, але атлетично збудований вірменин Какасьян, не то чистій черевиків, не то завмаг Церабкоопу. Тоді, мружачи постійно оченята, бо короткозорий, невеличкий, дуже аристократичний з обличчя, гостроносенький чоловічок — Зарудний, брат того Зарудного, боротьбиста, що його іменем названа одна вулиця в Києві. Старший брат. Він завжди носив пенсне, що видно з нагніток на переніссі, але тепер у нього пенсне відібрано і він безпорадний, а очі йому постійно, сльозоточать. Тоді сидів білявий атлет, чемпіон УССР, Виставкін. А біля нього, тонкий, як жердина, покручений у незручній позі, професор, він же й директор якоїсь школи, а колись діячі УНР, —— Приходько. А тоді сидів чорний, як жук, жид, якого звали Азік, якийсь великий партійний діяч з Черкас а чи — з Кременчука. Потім ще якісь два жиди з Цукротресту, досить жалюгідні на вигляд, бо безмежно перелякані й, як поінформував презирливо Охріменко, хорі від страху, на різачку. За ними — меланхолійно замріяний інженер Ляшенко, що зосереджено дивився на свої голі коліна, обхопивши їх руками. А в самім кутку сидів секретар Чугуївського райпарткому, колишній моряк, Руденко, невеликий на зріст, добре наспортований, сердитий з вигляду чоловік років тридцяти п’яти — він весь час моргав маленькими оченятами, що мали такий сердитий, такий колючий погляд з-під рудих волохатих брів, настовбурченим стрішкою, мов у діда. Він, видно, був доброї вдачі, а удавав з себе неприступну злюку — рятувався від "приятелів", сидів такий нашорошений, змобілізований геть увесь, наче аж колючий, мов їжачок. Це стільки сиділо справа, повернуті лицем до середини. І стільки ж сиділо зліва, насупроти них, торкаючись ногами ніг. В кутку, насупроти Руденка, сидів той сивий дідусь, що перший знайомив Андрія з камерою, — це був робітник якогось наркомату на прізвище Прокопович. Біля нього, випинаючись сухими ребрами та немічно спершись спиною об стіну, сидів доктор-терапевт, професор медицини Литвинов, сивий, як і Прокопович, і такий же літній дідусь з великими синцями, вірніше, синіми мішками під очима. Біля нього сидів той жид, що так дуже цікавився аеродромами, капловухий і з білими "поросячими" віями, на прізвище Юровський. Він ховався за спину дебелого чолов’яги, незграбного, грубо витесаного — голови колгоспу з Сумщини на прізвище Рябий. Потім сидів русявий, з ніжними рисами юнак, на ймення Давид Л., сіоніст згідно з обвинуваченням: він багато, майже безперервно, курив, бо мав що, недавно прийшовши з волі. Доктор Литвинов за кожним разом просив "бичка", мовчки простягуючи руку, і Давид лишав йому півцигарки, так само мовчки вкладаючи її в докторову руку. Біля Давида сидів сухорлявий, з рябим обличчям, ("чорти горох молотили"), старший уже чоловік, знаменитий на всю колишню Харківську губернію партизан, командир селянської бригади червоного козацтва, — Альоша Васильченко, по вуличному Драшман, двічі герой ордена "Червоного Прапора", пізніше директор якогось комбінату і от... "Сидить по одному ділу з Гаркавенком... Орденами по морді били...", — поінформував Охріменко.
Андрієві серце кинулося, коли Охріменко інформував про цю людину. Він же знає цього Васильченка, власне, знає легенду про нього. Це ж з сусіднього міста! Їх було п’ять братів... З тих двох прізвищ, що навіки закарбувалися в Андрієвій голові з часів революції, коли він був зовсім зеленим юнаком, одно було ось це — Васильченко. Друге прізвище, не менш знамените, не менш легендарне, було — Лазаренко, командир повстанських частин, родом з села Хухрі. Андрій тоді не знав ані імені Леніна, ані імені Троцького, ані інших імен, для нього вся Революція була уособлена в іменах Васильченка й Лазаренка.
Тепер от Васильченко сидить з кам’яним виразом обличчя й курить, він має смагляву від природи шкіру й витатуйованого орла на руці.
Біля Васильченка сидить старий-престарий колишній ігумен Л-го монастиря, а потім чільний церковний діяч Петровський з величезною гилою — йому відібрано бандаж, і він тепер тримає ту свою гилу руками й так сидить, зосереджено щось думає й весь час ворушить губами. Далі сидить теж старенький чоловік, український есер, перший директор Першої Української Гімназії в Харкові Кулинич, дуже подібний до славетного поета Слобожанщини, Якова Щоголіва; тільки ж Щоголів, мабуть, і після смерті не був такий худий, аж чорний, як цей Кулинич. За цим сидів інженер Н — автор проекту цієї самісінької тюрми! Він збудував цю тюрму в І93І році, а тепер сам сидить у ній! На ньому повторилася практика древньо-єгипетських фараонів, що відтинали будівничим голови. Особливо злорадів з цього приводу й потішався Охріменко. Сам же інженер Н сидів, поклавши голову на коліна, й гойдався, заплющивши міцно очі, так як і Узуньян; але гойдався, либонь, зовсім з іншої причини — на його обличчі був написаний глибокий якийсь, смертельний біль, так, наче в нього пекельно болять зуби й він той біль тамує гойданням. Але то не від зубів. Далі сидів вірменин на прізвище Карапетьян, "вірменський атаман", згідно з Охріменковою інформацією. Потім сидів чорний, як циган, поет Антон Дикий. Раніше сидів тут ще один поет, футурист, Михайло Семенко, але його кілька днів тому забрали: цей Семенко написав був найкращого свого вірша на тюремній, звучав він зовсім не футуристичне, а саме: