— Та ти що! Зідіотів? Забув уже, як ти писав?! Не забув? Ну, так і напиши — "все, що я отут написав, є брехня". Чого тобі ще треба. І буде квит. Отак відмовишся і все буде в порядку. Ну? І закінчимо вже все по-хорошому. Справді, досить вже цієї єрунди!
Андрій не поворухнувся.
— Та що ж ти, чорт би тебе забрав! Підтверджувати не хочеш і заперечувати не хочеш? То що ж ти хочеш?!
— Я хочу... Я хочу бачити прокурора (Андрій зовсім не хотів бачити ту мавпу, але це так).
— Овва! Та й що ж ти з ним робитимеш? Цілуватимешся чи що?!
— Ні. Я йому напишу власноручно свій "протокол"... і підпишусь...
— Гм... — уїдлива іронія. — Та й що ж ти там писатимеш?
— Правду...
— Йолоп! Ти хочеш знати "правду"! Ну, так правдою є, що твій прокурор сидить вже ось у цім десь корпусі. Як зустрінеш, пожалієшся й напишеш... А тим часом я тут твій прокурор і все... Цар і бог!.. Отже, пиши своє заперечення.
Андрій щодо прокурора це сказав так собі, бо в дійсності не мав ніякого наміру щось писати жодному прокуророві й жодного з них бачити — "правда" про прокурорську функцію йому добре відома. Сказав те, аби лиш розряджувати напругу, аби лиш відволікатись від того протоколу, що лежить на краєчку стола.
— Ну, а ще що ти хочеш? — вже палахкотів очима Великін.
— А ще... На підставі закону, я хочу очних ставок...
— Ого, юристом став! Ич ти! "На підставі закону"... "Очних ставок"... І з ким же, осмілюсь спитати?
— З усіма тими, що там (кинув на Великінову течку) понаписували...
— Але з ким, з ким?
— З усіма...
— Умгу... (Павза).
По павзі Великін заскалив око, пильно вшнипився ним в Авдрієве обличчя:
—То ти, може, знайомий з "ділом"? Читав?
— Читав.
— Усе? — підкрадається Великін.
"Ага, контролює попереднього слідчого?" — подумав Андрій і відповів, не вагаючись:
— Усе.
Великін нахмурився. Сергєєв теж. Удали, що вони Андрієві повірили. Сергєєв ледве стримував посмішку.
Не вдалось! Андрій хотів викликати їх на те, щоб вони показали все "діло", але помилився. Йому страшенно хотілося раптом подивитися ще раз на той рапорт з тим підписом, ну, й на решту, чого йому не показувано. Він думав наївно, що вони впіймаються на гачок і, повіривши, що він уже однаково все бачив, покажуть. Яка наївність! Ба, вони лише по частинах розставили те "діло", немов тенета, й ловлять його, Андрія. І ніколи вони його не покажуть, хоч "по закону" він і має право все бачити. Але ж "по закону" й Великін не має права його мордувати. Але він це робить "по закону" й по закону не дасть ніколи заглянути в секрети кухні, що "шиє" те "діло". Закон що дишель...
— От бач, — скривився Великін, — ти бачив усе діло, а ще опираєшся. Та після ознайомлення з ділом тебе мусило б скрючити... І я думав, що тебе вже скрючило! А ти ще опираєшся. Хіба ти не зрозумів, що всі шляхи тобі вже одрізані, що ти лежиш на всіх лопатках і що оця морока з тобою — то тільки ради пустої формальності. Розумний чоловік на твоєму місці взяв би й все підписав, одним махом. Бо чим більше упертості, тим гірше. І чим далі, то буде гірше.
Андрій мовчки дивиться понад головою Великіна в стіну, на вогку пляму, що розповзлася, немов географічна мапа, морями, континентами, островами...
— Ну, досить! — ляпає Великін рукою по столу. — Так підписуєш?
— Дайте мені очні ставки...
— Очні ставки тобі не потрібні. Якщо ти бачив діло, то мусив зрозуміти, що очні ставки тобі не потрібні. Там досить і без очних ставок, щоб з тобою дати раду. Ну!?
Андрій зітхає.
— Та що ти з ним торгуєшся! — не витримує Сергєєв. — Теж мені базар!
— Дійсно... Ну то кінчимо торгівлю. Не хочеш підписувати — не треба (Великін це говорить, а очі в нього мерехтять зовсім інакшим блиском, аніж слова). — Не хочеш — не треба... Ти ознайомився з ділом. Ти сам сказав. Добре. Будем вважати слідство закінчене... Ось підпиши оце. З тими словами Великін підсунув папірець. То була вже знайома Андрієві "двохсотка" — протокол про закінчення слідства. Лише складений трохи інакше, хоч і надрукований ніби стандартно.
— Пиши! — вмокнув Великін ручку в чорнило й подав Андрієві. — Ось тут ось внизу... Тут...
Андрій зовсім не збирається підписувати, але бере ручку, а тим часом читає:
"Протокол про закінчення слідства".
Далі та сама знайома формула, лише викинуто "на підставі статті 200-ї". Просто написано — "Я, ім’ярек, ознайомився з ділом і вважаю слідство закінчене. Більше нічого не маю додати". Власноручний підпис...
— Гм...—каже Андрій повільно, — як я це підпишу, то це буде фальшивка. — І по тих словах відсуває папірець.
— Як це! — скипів Сергєєв. — Та це ж нова форма!
— Добре... Але таке моє рішення... Тут закон обійдено двічі...
— Так слідство ж закінчене! — визвірився Великін.
— Можливо... Але я маю багато чого додати...
— А-а... — протяг Великін, стримуючи лють. Посидів, ворушачи щелепою. Потім звівся й застебнув шинелю.
— Добре — Тоді ти будеш "д о д а в а т и"...
Сергєєв хіхікнув, тим підкресливши жаский зміст отого "додавати", й вони пішли. Пішли геть. Андрія забрав стрілок і відвів до камери 12-ї.
Було ясним, що це все була смуга психологічного наступу і тепер той наступ психологічний скінчився.
"Додавати" — це вже буде отой обіцяний "заключний етап".
Хоч справжній зміст цієї формули далеко не ясний. Якщо під ногами були камери смертників, до яких Сергєєв стукав ногою, то той етап несподівано може бути справді заключний і дуже короткий. Адже ж судять заочно спецколегії та ще якісь там суди.
В тюрмі розпочалася своєрідна епідемія — "печатання пальців" та фотографування. Весь другий спецкорпус "печатав пальці". В цій країні гіпертрофованого бюрократизму коли щось роблять, то неодмінно на високу скалю, якщо не можна зробити "в міровом маштабє". І якщо почалася якась кампанія, її ніщо не в силі зупинити. Вона йде тотально. Так і з цими пальцями — їх "печатали" тотально. Це курйоз, звичайно. Не може ж бути, щоб всі в’язні так-таки одноразово готувалися на етап чи нарсуд. Та найбільшим курйозом було те, що, за давно існувавшими правилами по тюрмах цієї благословенної країни, робили дактилоскопічні відбитки та фотознімки лише доведеним злочинцям та засудженим. І ніколи не робили цього тим, чиї справи перебувають в процесі слідства, в процесі вияснення й невідомо ще було, як те все скінчиться. Але то було колись, коли ще існував якийсь глузд. Зараз за всіма ознаками весь той глузд випарився. Проте це, мабуть, таки було за приписами нового, спеціального глузду, за новою скаженою діалектикою, яка каже, що з совєтської єжовської тюрми все одно виходу нікому немає. Хто сюди входить, ніколи назад не виходить. То тоді, дійсно, все це закономірно. Яка різниця, справді, коли робити знімки та "печатати" пальці — на перший день після арешту, а чи на перший день після смертного вироку, чи після вироку на довгі роки каторги. Все одно, рано чи пізно, вирок прийде і це треба буде робити, тож ліпше поробити все заздалегодя. Це є зразок раціоналізації й автоматизації. Можна б навіть взагалі "перепечатати" пальці всім мешканцям СССР, ще до їх арешту, бо ж все одно доведеться "печатати"! Не за розпорядженням пашпортного якогось там бюро, а за розпорядженням тюремної адміністрації, до рук якої ті мешканці так чи так потраплять.