Нарешті Андріїв "телеграф" показав себе, а то вже всі думали, що це блеф, і потихеньку підсміювались над Андрієм. Він кожного дня методично обстукував обидві стіни, але безрезультатно. Аж ось одного дня стіна зліва сама заговорила. По тому, як було вибито призивний сигнал, Андрій угадав вправного телеграфіста й схопився, як опечений, взяв ложку й почав держаком сторч вистукувати. Він вибив знак — "Я вас слухаю" — частий і дрібний стукіт, як з кулемета, а тоді вибив запитання— "Хто?"— п’ять ударів, а тоді один — "X", чотири удари і три — Т", три удари і чотири — "О". Хто?
В стіні застукало методично, але повільно. Андрій, перебив частим стукотом, а тоді вибив:
"Можеш швидше?"
І став схвильовано чекати — зрозумів той чи не зрозумів?
Зрозумів! У стіні затукало жваво сигнал "Увага" і почало бадьоро й шпарко вибивати:
"Ад’ютант командарма Дубового. Хто ви?"
Андрій поставив Давида на варті біля дверей, щоб наглядач не накрив, а тоді так само шпарко вистукав своє ім’я. І почалась гарячкова оригінальна розмова.
"Скільки вас?" — запитала камера зліва.
"Двадцять четверо. А вас?"
"Сімнадцятеро. В якій камері жінки?"
"Не знаю".
"Попробуйте камеру справа".
Андрій попробував камеру справа. Мовчить. Попробував ще — мовчить. Не тямлять, чорти. Вернувся до камери зліва. Постукав.
"Попробуйте камеру справа!" — уперто повторила стіна.
Андрій ще раз попробував камеру справа, але безрезультатно.
"Мовчать, — вистукав Андрій і запитав: — Які маєте новини? Чи у вашій камері вже суджені, чи?.."
Камера зліва перебила нетерпляче:
"Поможіть в розшуках, ви добрий телеграфіст. Тут десь сидить дружина командарма Дубового. Я шукаю дружину командарма. Ви зрозуміли?"
"Так! За що вона сидить?"
"А за що сидять жінки? "По дєлу мужа!"
"Ви певні, що вона в трійниках?"
"Вона в цьому спецкорпусі".
"Цей спецкорпус складається лише з трійників?"
"Ні, друга половина складається з загальних камер. Там сидять по триста чоловік в камері".
Андрій здивувався такій астрономічній цифрі. Не повірив.
"Звідкіля й коли прибули?"
"Вчора. З Раднаркомівської".
"Як думаєте— для чого привезли сюди?"
" Раднаркомівська перевантажена".
Андрій всі запитання й відповіді повторяв тихо вголос, щоб чули всі його товариші, які слухали "телеграфну" розмову з завмиранням. То була хвилююча подія — стіна, мертва, товстелезна стіна заговорила, та як шпарко і як вправно! І як цікаво. "Спитайте те, спитайте оте..." — шепотіли всі до Андрія, намагаючись взнати кожен щось своє, але Андрій мав своїх власних запитань цілу копу,
"Чи не можете ви повторити прізвища всіх, хто з вами?"
"Ні, не можу. Пізніше. Хто ви? Котрий Чумак?"
Андрій захвилювався— там хтось, хто знає його родину!
"Андрій", — вистукав він у відповідь. "Ви знаєте нас?"
Камера мовчала.
"Ви знаєте нас?" — повторив Андрій хвилююче запитання.
"Я шукаю дружину командарма Дубового" — відповіла стіна.
Андрій розсердився. Хтось ухиляється від відповіді. Чи провокує?
"Звідкіля ти мене знаєш?" — вистукував Андрій енергійно й в той же час повільно, підкреслюючи тим категоричність запитання. Павза.
А потім раптом затукало швидко, як з кулемета, й замовкло. То був алярмовий сигнал — "Небезпека!" До суміжної камери загримотіли двері. Андрій з досадою зрозумів, що розмову їхню обірвав наглядач. Тут Давид зашикав і миттю сів на своє місце. Вовчок у дверях відсунувся, і в нього вставилося око, покліпало. Вовчок засунувся. Після того відчинилися двері й на порозі став коридорний. Довго дивився по камері, а тоді спитав:
—Хто тут телеграфіст?
Мовчанка.
— Хто телеграфіст, я питаю! Хто висів на апараті?
Сміх. Сміх з професійного виразу.
— От посмієтесь на кутні, як побуваєте в карцері.
Андрій встав і наблизився до наглядача.
— Не підходь! — зарепетував наглядач раптом. — Говори здалеку. Говори чесно — ти висів на апараті?
— Та ти що, чоловіче!— засміявся Андрій. — Де ти тут бачив апарат? І який телеграфіст? По-моєму, єдиний телеграфіст — це ти, якщо судити з такої твоєї розумної мови, гм, "висів на апараті".
— Чим стукав? — запитав наглядач усторч.
— Куди?
— В стіну.
— Лобом, чоловіче добрий.
Наглядач помовчав, посопів, а тоді безцеремонне плюнув на підлогу:
— Ну, добре. От як я тебе спіймаю, тоді ти вже застукаєш лобом.
— Добре. Так би й говорив. Піймай же.
— Ніззя стукати! — викарбував наглядач грізно й вийшов.
На тому перша телеграфна розмова урвалась. А другої розмови вже не було! На жаль, не було. Ризикуючи "постукати лобом", Андрій ще пробував увечері кілька разів зв’язатися з камерою зліва, але нічого з того не виходило. Камера зліва не відповідала. Пробував і уночі, так само безрезультатно. Не інакше, як той телеграфіст "засипався". Андрій вирішив попробувати ще вдень. Але йому вже не судилося більше поговорити з таким вправним телеграфістом, яким виявився ад’ютант славного командарма. Мабуть, старий каторжник. Все, що він узнав з розмови з ним, — це, що тут десь сидить дружина командарма Дубового. Десь отут, може, навіть в камері поруч. Може, в іншій камері, може, десь у великій загальній камері. Але десь тут, в цій тюрмі на Холодній Горі. А в тій юрбі жінок, ноги яких вони бачили першого дня, вона була напевно. Та ще взнав, що в цім спецкорпусі не тільки самі трійники й не тільки сидять тут в камерах по 24 людей, а й по більше. Цифра, яку назвав ад’ютант, правда, була занадто астрономічна, як для однієї камери, але Андрій не мав до цього жалю, лише мав жаль, що їхній зв’язок був такий короткотривалий. Уранці їм звеліли зібратися з речами й вивели геть.
Андрій таки мав нагоду взнати, що правду говорив ад’ютант, — їх повели в другу половину спецкорпусу, крізь внутрішню залізну браму, провівши раніше повз камери смертників, що були розташовані в самім низу під сходами.
Переводячи в другу, таємничу половину спецкорпусу, їх розпорошили. Спершу розсадили в якісь шаховки. Ті шаховки стояли низкою попід стіною, як в гардеробній, внизу трійникового відділу, поруч з камерами смертників. Були вони манюсінькі й тісні, трохи більші за кабінки в "Чорному вороні" з маркою "Церабкооп". В ті шаховки їх розсадили по одному й по два. Андрій опинився сам. Кабінка була вузесенька, без ніякого сідальця чи чогось, щоб сідати. Темна. Цвіла. На цементовій підлозі мокро. Він тут простояв годину, дві, три, здавалось, вічність, чекаючи в темряві, що буде далі. Чув, як з суміжних кабінок забирали по черзі його товаришів. І все те пошепки, тихенько. Нарешті дверцята відчинилися і його теж забрали.