— Скоро там?
Після перев’язки обом полегшало. Старшина і зовсім ожив: казав, що заново на світ народився. І Юрко до тями прийшов — не так важко кашляв. Навіть раз усміхнувся, коли фельдшерка йому сказала, що тепер скоро поправиться. І попив молока. Трохи, з півчашечки, молоко, що лишилося, було аж рожеве, але головне, що став уже їсти* Сабантуй хоч і недавно в санбаті, а знав: коли поранений їсть, то є надія, що виживе. Отой, що й крихти до рота не бере,— отому світить могила!
— Житиме!— сказав Христині Захарівні.— Теперечки житиме!
Фельдшерка лягла спати з пораненими, сказала, що додому поїде завтра. А Сабантуєві мов і немає вже місця в хаті. Та хіба йому первина: переночує на возі. Ось довечеряє та й піде з хати. Возив ложкою молочну локшину, говорив, не вмовкаючи,— дуже ж бо якось дивно Христина Захарівна поглядала на нього. Гляне та й усміхнеться про себе. Так, мовби знала, які думки в Сабантуя за словами отими ворушаться. Звелася потім, потягнулась солодко:
— Ох, щось я натомилася сьогодні... Доїдай, а я перестелюся тим часом.
Сабантуй більше вдавав, що їсть, все зиркав на ліжко. А вона збила перину, простинею новою заслала, ще й дві подушки поклала поруч, "Для чого б то?"—аж у піт кинуло Сабантуя.
— Ти де звик спати: од стіни чи скраю?
Тут Сабантуй ледве локшиною не подавився. Закашлявся — сльози на очі набігли. А вона, бісова жінка, хукнула на лампу, грайливо сказала:
— Не дивися, бо я роздягатимуся.
Шелестіла спідницею майже в Сабантуя над вухом.
Потім ліжко рипнуло — лягла! Пошурхотіла рядниною, позітхала, спитала з легеньким смішком:
— Ти довго локшину оту сьорбатимеш? Гляди, не втопися у мисці.
І Сабантуй — де його не пропадало — став скидать амуніцію. "Пом’яни, господи, Мокрину Петрівну і все смирення її!" Роздягнувся, перехрестив собі пупа — і мов з мосту та у воду!..
І приснився Сабантуєві сон: наче він знову на фронті. Тільки не в санбаті, а в саперній частині. Мовби міст зводять через якусь річку — забивають палю в грунт. Паля важка та велика. Сабантуй наче її знизу підтримує, бо вона хитається, от-от упаде! "Хлопці, поможіть!"— закричав Сабантуй щосили. Оглянувся, а довкола нікого немає: тільки він та паля. Паля хилиться, хилиться та — бух йому на груди: так і вдушила в пісок! Борсається Сабантуй, задихається, а паля все дужче тисне на нього. Смиконувся з останніх сил Сабантуй та й проснувся. Під могутнім стегном Христини Захарівни...
Так і зажив Сабантуй у лісничихи: щоночі пірнав з головою в могутні обійми хазяйки. "І чого мені так везе на тілистих?—дивувався про себе.— Мабуть, тому, що вони мені дуже до смаку".
Вночі — біля Христини Захарівни, вдень — по хазяйству. Воно хоч усе справне та входжене, а все ж руки жіночі не те, що чоловічі. Сабантуй майже в кожну шпарку заглянув, до всього руки приклав. Помітив якось, що город кроти перерили,— заходився виводити. Зрубав у лісі високу соснину, вистругав щоглу, приладнав млинок, серед городу вкопав. Вітер дме, млинок крутиться, щогла гуде, і той гул передається в землю.
— Теперечки вони всі од вас повтікають!— Хоч і спав з Христйною Захарівною, а все не наважувався на "ти" до неї звертатись. Христина Захарівна його весь час і похвалювала, що хазяїн, а не ледащо. їздила майже щодня до села, привозила фельдшерку, поранені зовсім оклигали, Юрко навіть сидіти пробував у ліжку, і вони, порадившись, вирішили перебратися на пасіку. Бо в село вже навідувалися німці: поставили старосту й поліцая.
Пасіка була в такому глухому урочищі, що сам дідько її не знайшов би, аби дороги не знав. Ще чоловік Христини Захарівни туди її переніс, поближче до липи, що займала кілька кварталів. Та од людей подалі, бо перед війною на старому місці парубки два вулики вкрали. Вела до пасіки вузенька, ледь протоптана стежка — кілометрів шість, а в об’їзд не вкладешся і в десять: ледве пробилися. Поклали поранених у великому та просторому курені, лісничиха майже всі перини туди переправила, і Сабантуй тепер став навідуватися до Христини Захарівни через ніч, а то й дві: чергував коло поранених. Переслати та винести, погодувати і воду подати, допомогти фельдшерці, яка приїжджала й сюди,— та чи мало мороки коло поранених, з яких один і досі не ходить, бо ноги побиті, а другий од вітру хитається. Та й пасіку треба доглянути: в Сабантуя три Ьулики вдома лишилося, то для нього діло це звичне. Скоро й мед треба качати: скуштуємо, хлопці, свіженького. За клопотами, за нічною службою коло Христини Захарівни час летів непомітно: не встигли й оглянутись, а вже збігло три тижні.
Старшина все частіше нагадував Сабантуєві, що пора рушати. Все більше сварився. Сабантуй же все знаходив причину, щоб іще на пару днів залишитися: то Юрко он зовсім^ ще слабий, то треба дорогу розвідати, щоб не потрапити німцям у зуби, та дізнатися, де наші, бо фронт зовсім затих, чи не до самого Дніпра відкотився. Та й хазяйці ж треба допомогти — за гостинність віддячити. "От покачаємо мед, отоді, мабуть, і рушимо",— обіцяв старшині, збираючись до Христини Захарівни: теж треба було щоразу придумувати зачіпочку, чому йому треба провідувати хазяйку, яка сама сюди частенько приходила — приносила варене й печене. Старшина, здається, здогадувався, що примушує Сабантуя вчащати туди, і дратувався все дужче.
І хто його зна, чи не посварилися б вони зовсім, бо старшина не звик, щоб йому заперечували рядові, а Сабантуй вважав, що він тут старший, бо поранений є поранений, хто б він не був по званню та по чи нові, коли б до Христини Захарівни не підкралося лихо.
Сабантуй саме був на пасіці, коли пролунали постріли.
Пам’ятатиме їх, доки й житиме.
Спершу він і не розібрав як слід, що то таке. Приглушені відстанню, звуки були ледь чутні — так, мовби кілька разів щось тріснуло, суха деревина, чи що, Сабантуй, може, й не звернув би уваги на них, коли б не вчорашня розмова з Христиною Захарівною: розповіла, як перестрів її в селі
поліцай,"Федір Калюжний, та й став цікавитися, звідкіля в неї коні й підвода, чи ніхто в неї не живе.
Тож звуки оті докотилися якраз із тієї сторони, де був двір лісничихи,— в Сабантуя серце аж тьохнуло, він прислухався, а що більше нічого не було чутно, побіг у курінь.