Та згодом на душі в нього трохи розчистилось. Проясніло неначе. Довкола ж краса яка — господи! Все вогнями бризкає: і дерева, і трави. "День буде гожий — бач, як об-росило. І де вона й узялася — сухо ж було, аж у горлі дер-ло". А дорога стелиться вже лісом, лісом — дай боже, щоб він і не кінчався ніколи!
Заїхали згодом у справжнісінькі хащі. То сосни були, і вільхи, й берези, і молоденький поміж ними підлісок, і пронизані сонцем галявини, а це мов під воду зелену пірнулй. Скрізь, куди оком не кинь,— могутні дуби. Зімкнулися стіною, дорога повужчала, потонула в мохові, запахло грибами і тліном,— все, що впаде, отут і зогниє, не просушене сонцем. І жодного птаха, жодної живої істоти. Тиша — немов у могилі.
— А що, старшина, як ти думаєш, куди оце ми їдемо?— обернувся Сабантуй: довго сердитися він не міг. Та й гнітила його оця лісова понурість,— Мо й справді до дідька в гості?
— Може, й до дідька,— відповів старшина.— Хай уже буде дідько, аби не фашисти.
"Що правда, то правда,— погодився про себе Сабантуй. Пригадав знову поле і розметаний по ньому санбат.— Отим бідолахам зараз уже все байдуже! Лежатимуть, доки й кості зотліють. А десь же то їх ждуть, десь виглядають..."
— А що, старшина, жінка в тебе лишилася вдома?
— Лишилася...
— І діточками, мабуть, бог не зобидив?
— Та не без цього...
— Маленькі ще, мабуть?
— Та вже ж не дорослі!
Сабантуй хотів ще спитати, чи скучає за ними, але не посмів: старшина вже без того сердився. Ото, який недоторканий! Сабантуй і собі одвернувся від нього, занокав на коней.
Покотилися швидше. Коні дружно трюхикали лісовою дорогою, що вела все далі у нетрі. Дуби ставали все вищими, а з могутніх стовбурів звисав пасмами сивий мох. їхали так, може, з годину, від одноманітного руху Сабантуй почав куняти, коли старшина несподівано скомандував:
— Ану, зупини!
— Що там?
— Коней притримай!
Сабантуй натягнув віжки. Старшина весь подався вперед, у щось вслухався, він аж рукою на Сабантуя махнув, щоб той не ворушився, ось обличчя його стало ще напружені-шим:
— Чуєш?
Сабантуй теж повернувся в той бік, приклав долоню до вуха:
— Собака, чи що?
Тепер і він почув ледь виразний гавкіт, попереду, куди вони їхали.
— Село або хутір,— сказав старшина.— Так їхати далі не можна.
Сабантуй і сам знав, що не можна. Мало на кого може гавкати та далека собака! А може, на німців? Доведеться знову йти у розвідку. Та ще й у такій одежині. Здалеку видно, по кому стріляти.
— Хоч поснідати перед смертю, чи що?— Вигріб із сіна мішок, дістав сухарі, брикети горохові. Годилося б їх зварити, та де ж у біса звариш! І в чому? Було відро, так загубив уночі в отій катавасії.
— Запивай ось водою, щоб не так дерло в горлі... А Юрко спить чи без пам’яті?
Старшина ворухнувся невдало — аж зблід, за оббинто-вані ноги вхопився: *
— У-у-у,— крізь зціплені зуби.
— Болить?
— Вогнем наливає... Стиска, мов обценьками...
— Здерти, б їх зараз та накласти нові. Бач, зашкарубли од крові.
— Хай уже потім... Як узнаєш, що там попереду...
Сяк-так поснідавши, Сабантуй став збиратися в дорогу.
— Бережи ж себе, батю!
"Берегтиму, аякже! Ще життя не набридло". Прив’язав коней до дуба, постояв, вагаючись: брати гвинтівку чи ні? Вирішив краще не брати.
— То ви тут не переживайте: я швиденько й вернуся.
Тільки рушив — гавкіт урвався. Сабантуй аж завагався:
"Мо вчулося?" Постояв, постояв, потім знову пішов: треба таки довідатися, що там попереду.
Попереду була простора галявина, обнесена акуратно парканом. Власне, це був і не паркан — низенькі штахетини, вистругані, вилизані всі до одної ще й пофарбовані в блакитне. Блакитний той колір засяяв ще здалеку, він був настільки несподіваний, особливо після пережитої ночі, після днів у санбаті серед червоного й чорного, що Сабантуй спершу й не зрозумів, що то таке, доки не підійшов майже впритул. Паркан наче цвів ніжно й блакитно, і від того цвітіння вся широка галявина набувала такого святкового виду, наче люди, які жили в отій хаті, що стояла якраз посередині, готувалися саме до великого свята. Тож і хату прибрали, як лялечку: побілили стіни, пофарбували в той же блакитний колір рами, ставні та двері, а дах аж яснів світло-червоною фарбою. "Чи їм і війна — не війна?"— все більше дивувався Сабантуй, бо й сарай, і повітка, і саж теж світилися блакиттю, і навіть будці собачій вдосталь дісталося тієї веселої фарби. Звідти вже й пес виліз: чорний як сажа, завбільшки з теля. Побачив Сабантуя — кинувся прямо на нього. Сабантуй аж за тином присів — ну, пропав!— а пес нап’яв дріт, як струну, загарчав, давлячись чорною піною, і стільки люті було в тій поставі собачій, що в Сабантуя мурашки по спині побігли. "Це ж як одірветься — і кісточок не полишить!" Пожалкував, що не при гвинтівці, хоч такого звірюку навряд чи й куля узяла б, але робити нічого: не спускаючи настороженого погляду з собацюри, що аж хрипів на ланцюзі, підійшов до воріт.
— Хазяїни!
Ніхто не озивався, хата світила порожніми вікнами, тільки пес валував усе дужче, намагаючись дорватися до непрошеного гостя,— Сабантуй хотів уже плюнути та повернути назад, як раптом із-за сарая стало витикатися щось волохате й буре, так мов хтось рачкував у кожухові, вовною назовні. "П’яний, чи що?"— подумав Сабантуй та й похолонув одразу: вивалившись із-за сарая, на нього дивився ведмідь. Це був молоденький ще мишко, з головою непропорційно великою та з маленькими, як тернини, очима, що світилися зацікавлено і добродушно, але цей дикий звір був ще страшніший од собаки, і Сабантуй — цур йому й пек!— став задком, задком одступати до лісу. Він, може, отак і сховався б за деревами, коли б не ткнувся спиною у щось пружне й м’яке, а над його головою не пролунав голос:
— А що ти тут робиш?
— Гух!—Сабантуй стрибонув так, як ще не стрибав ніколи. Учепився за штахетини, заплющив очі.
— Поламай-но паркан, поламай!— мовив той же голос погрозливо.
Сабантуй зіщулився — ну, зараз вріже! А позаду вже лагідніше спитало:
— І довго будеш паркан обнімати?
Одірвався од штахетини, оглянувся: жінка! Та не просто жінка — статуя! У них у райцентрі отака серед площі стоїть, на постаменті гранітному. Сабантуй, коли мимо