І майстрував згодом Сабантуй під сараєм, у дворі тієї ж сердитої Маруськи, майстрував домовину з соснових дощок, а жінки, зійшовшись, обмивали Юрка, й опоряджали його, й клали на стіл, встелений щедро васильками — степовими синіми квітами, і зітхали над ним запечалено, й плакали, й дотикалися руками до нього,— все було, як хотів Сабантуй, який уже й домовину збив. Зайшов до хати, тихо сказав старшині:
— Готова хата Юркові.— І підборіддя його затрусилося...
Поховали Юрка за хутором, між лісом та хатою Маруськи, яка побивалася над покійним так, наче він і справді був їй ріднею,— в хорошому місці поховали, Сабантуй сам його й вибирав: на узвишші, під грушею. Буде тобі, Юрку, й сонечко, буде й прохолода... І виріс горбик, усипаний тими ж безсмертними васильками,— скільки їх, отаких безіменних могилок, розкидано по наших степах і скільки ще буде!
— Що ж, батю, така наша доля солдатська,— втішав старшина Сабантуя, і Сабантуй раптом відчув, як поріднила їх Юркова смерть.
Довго стояли жінки, діди та баби, підлітки й діти коло могили, а потім Маруська сердита запросила усіх до себе — пом’янути покійника. І люди сиділи в неї до пізнього вечора: хто пив, хто не пив, а Сабантуй хильнув таки добре, бо мав залити вогонь, що пік йому серце, і його потім ледве вгомонили — так розхоробрився. Розорявся й кричав, що стрілятиме всіх німців підряд, які тільки йому попадатимуться. %
А на ранок вирушили, знову в дорогу. Так і наткнулися на другого поліцая.
Він їх перестрів на глухій лісовій дорозі — виріс, наче мана, перегородив шлях:
— Хальт!
— Зупини,— похмуро сказав старшина, бо поліцай уже й карабін з плеча зняв: узяв їх на приціл. А їхня гвинтівка, як на гріх, на возі, під сіном.
— Хто такі?— запитав поліцай, до воза підходячи. Був він ще досить молодий, мав тонкі губи, вузький довгий ніс і близько посаджені очі,— від людини з такими очима можна чекати всього — Сабантуй уже стрічався, з такими, доводилось. На ногах — нові хромові чоботи, синє галіфе з кантом блакитним: якогось командира роздягнув, чорний піджак і на рукаві біла пов’язка. На пов’язці тій білій — орел із фашистською свастикою, а внизу ще щось по-німецькому написано. Сабантуй і по-нашому не вмів добре читати, а тут зовсім очима закліпав. Однак догадався одразу, хто стоїть перед ними: посміхнувся улесливо, зраділо сказав:
— Здрастуйте! От де не сподівались зустріти!
— Хто такі?— ще вимогливіше спитав поліцай.
"Була б у мене під рукою гвинтівка, я б тобі показав, хто ми такі!"— подумав старшина. Сабантуй же, зітхнувши скрушно, що не вийшло розмови приємної, став вигадувати про табір військовополонених, куди він оце їздив по брата.
— Аусвайс! Документи!— вимогливо сказав поліцай.
Сабантуй метушливо себе по кишенях полапав, потім з
досадою ляснув по лобі:
— От іще, дурень старий! Та я їх у таборі забув!
— У таборі, кажеш?— всміхнувся поліцай саркастично. Й одразу ж набугаївся грізно:— Ану, цюрух, завертай! Приїдемо в село, там розберемося.
— Та що ж ви так — одразу й у село?— Сабантуй став сповзати з воза.— Мов не можна домовитись по-людському... Осьо візьміть краще годинника! Бачу, що у вас же немає, а вам при вашій службі годинник он як потрібний...
— Який ще годинник?— буркнув поліцай. Однак в очах його підозріло загострених зблиснула жадоба, і Сабантуй те помітив одразу. !
— Закордонний, із срібла. Осьо, подивіться.
Поліцай узяв годинник, став його роздивлятися. І чим довше його роздивлявся, тим більше він йому, мабуть, подобався.
— Що ж мені з вами робити?— спитав, наче вагаючись.
— Одпустіть, ради бога!
— Еге ж, одпустіть. А ще де вас перестрінуть, ви на мене пальцем і ткнете. Що без документів пустив...
— От, їй-богу ж, не скажемо!— перехрестився Сабантуй.— Та ми такою дорогою поїдемо, що нас і не знайде ніхто.
— А я ж вас перестрів!
— Так то ж ви...
— То що мені з вами робити?— все ще крутив поліцай годинника. Притулив його до вуха, мов сподіваючись, що годинник йому щось підкаже, і той таки щось шепнув:— Ну, так тому й бути: шпаціруйте далі! Та глядіть: ви мене не бачили, а я вас!
— Та не сумлівайтеся, так воно й буде!— Сабантуй миттю опинився на возі: в нього й руки-ноги трусились од радості — ну, врятувались!
Як трохи од’їхали, старшина, що досі мовчав, розімкнув нарешті вуста:
— Позбувся годинника?
— Мовчав би!— з досадою озвався Сабантуй.
— А годинник же був генеральський!
Сабантуй тільки губи кусав.
— Такого годинника не бачити тобі скільки й житимеш...
Сабантуй зупинив раптом коней, зіскочив із воза.
— Ти чого?— вражено запитав старшина.
Сабантуй розгріб сіно, висмикнув гвинтівку. Пірнув у ліс...
Біг лісом, дорога, яка лишилася позаду, щойно зробила велику петлю. Сабантуй вискочив на неї прожогом: поліцая ще не було. Відхекавшись трохи, ліг на узбіччі, за стовбуром, приладнав гвинтівку.
Незабаром появився поліцай. Карабін уже висів за плечем, а годинник усе ще був у руці: поліцай тулив його до вуха. Сабантуй прицілився, але чи то дорога була нерівна, чи така хода в поліцая, тільки він хитався, мов п’яний,— ніяк не можна було впіймати на мушку. Тоді Сабантуй згадав про зайців, яких зупиняють бувалі мисливці. Він голосно свиснув. Поліцай зупинився, мов укопаний.
Коли Сабантуй наблизився, той іще тіпався. Бив ногами об землю, дер на собі груди. Годинник валявся поруч — Сабантуй нахилився за ним.
Поліцай затих, лежав — хоч зараз у могилу.
— Документи...— бубонів Сабантуй.— А де б я їх тобі взяв, оті документи?.. А ружжо дай сюди, теперечки ти й без нього хороший!..
Висмикнув карабін — коротенький, легенький, якраз по ньому,— став знімати пов’язку, оту, що з орлом та із свастикою,— ану ж пригодиться. Хотів уже йти, та зачепився очима за чоботи. Нові, хромові, точно ж із командира якогось зняті. А старшина ж у нього зовсім босий: видужає — у чому ходитиме?
І як не бридко було Сабантуєві, роззув мертвого. Намагався тільки не дивитись в обличчя: все здавалося, що покійник, примруживши очі, пильно стежить за ним.
Затис чоботи під пахвами, подався у ліс. Навпростець, до своєї відводи. Яка й дім йому, і рідна сім’я.
А за кілька днів на їхнім шляху лягла річка — така широка й глибока, що годі було й думати, щоб знайти якийсь брід. Та ще ж якби вони були самі, а то й коні, й підвода, покинути яких Сабантуй не зміг би нізащо. До того ж старшина ще не ходив сам: не зажили іще рани.