Сабантуй

Сторінка 10 з 15

Дімаров Анатолій

Сабантуй ще раз подякував жінці за всі її турботи: більше, мабуть, не побачаться. Дорогою він усе обдумав, усе вирішив. Провів фельдшерку поглядом, од’їхав з кілометр назад, заховав підводу в лісі. Дістав із-під сіна гвинтівку, знову пішов до села. Коли попереду засвітилося узлісся, вибрав густий кущ, майже поруч з дорогою, засунув під нього гвинтівку, перед цим загнав у патронник набій: тоді ніколи буде затвор пересмикувати. Надламав гілку, щоб Помітно було, пішов у село.

Калюжний таки й справді жив у третій хаті од лісу. Жив, видать, до війни непогано: хата бляхою вкрита і весь двір забудований,— і сарай, і комора, й клуня, і саж, а от мало

* людині здалося — погнався за німецьким пайком. Бач, уже й заплатили: під коморою сохне ведмежа шкура. Сабантуй на неї як глянув, так у нього усе й защеміло.

А ось і він — Федір Калюжний. Здоровий мурмило, очі нахабні. З такими очима тільки людей і душити. Морда набрякла, несе, як із бочки: перепив учора з ^остями німецькими.

Сабантуй удав, що злякався. Переминався з ноги на

— ногу, бурмотів:

— Я до вас.~ Я, бачите, той... У санбаті їздовим...

— В якому санбаті?

В очах Калюжйого вже повно підозри.

— В отому, ідо три тижні назад німці розбили. В лісі після того ховаюся.

— А чого не здаєшся в плєн? Порядку не знаєш?

— Та якби ж не генерал!

Тут Сабантуй крекнув з досади. Що проговорився отак по-дурному.

— Який генерал?

Сабантуй — де мав діватися — мусив признатись:

— Генерал зі мною в лісі... Тяжкопоранений...

— Де він у тебе?

Сабантуєва мордочка одразу ж стала лукавою: ич, чого захотів! Так запросто генерала оддати!

— А премія буде?

— Яка ще премія?—розсердився Калюжний.

— За генерала, од німців... Що я, даром возився з ним?

Калдожний тепер з повагою подивився на Сабантуя.

— Та ти, бачу, битий... Не бійся: німці люди сурйозні — оддячать. Хватить і тобі, і мені...

Сабантуй долоні потер, спитав заклопотано:

— А чим дадуть: грошима чи земелькою?

— Чим захочеш, тим і дадуть.

— Мені б земелькою... Бо гроші зараз що... Гроші — тьху!— і немає... Гроші ниньки одні, а завтра вже інші... А земля землею лишається, яка б влада по ній не товклася... Так що мені лучче земелькою.

— Дадуть і землею, не беспокойся... Так де генерал?

— В лісі, на пасіці.

Почувши про пасіку, Калюжний аж свиснув:

— Так ось чого вона не хотіла нас вести на пасіку!.. Він їй часом не родич?

Сабантуй відповів, що, може, родич, а може, й ні. Не знає, не догадався спитати.

— От сучка!— вилаявся Калюжний.

Тут в очах їздового зблиснуло щось таке, що до Калюжного знову повернулася підозра:

— Ти що?

— Я?.. Нічого...— відвів очі Сабантуй.— Хотів тільки спитати: зараз підемо чи, мо трохи пізніше?

— Зараз, чого там ждати. Ось тільки гвинтівку візьму. Заходь до хати — наллю тобі чарку.

— Дякую, хай уже потім... Як генерала здамо.

— Продешевити боїшся? Ох, ти ж і жук!

Калюжний усе з більшою повагою дивився на Сабантуя.

— Слухай,— вмовляв по дорозі до лісу,— лишайся в нас. Нам такі люди отак-о зараз потрібні!— провів по горлу долонею.— Хату виділимо, землі, скільки захочеш, дамо... Паном житимеш!

Сабантуй відповів, що подумає. Ось здадуть генерала, додому змотається, порадиться з старою. Може, й справді знімуться та сюди й приїдуть. Жити тут, мабуть, можна...

— Житуха, що нада!

Сабантуй ішов поруч з Калюжним — усе частіш оглядався: йому вже здавалося, що він проминув отой кущ.

— Ти чого одстаєш?

— З животом щось у мене,— скривився Сабантуй: побачив нарешті гілку надламану — од радості аж кров у обличчя вдарила.— Вчора меду об’ївся, а тепер так і тягне до вітру.

— То сходи, лісу не жалко!— реготнув Калюжний.— Тільки не розсиджуйся довго.

Сабантуй вдячно кивнув головою, підтюпцем побіг до куща. Щосили стримував тремтіння, що невідомо звідки узялося, било зубом об зуб. Біля куща озирнувся: Калюжний стояв посеред дороги, пильно дивився вслід. Сабантуй покивав йому головою: зараз, осьо!—демонстративно став розсупонюватися, потім присів. І Калюжний, заспокоївшись, одвернувся: кому цікаво таке споглядати!

Косячи оком на поліцая, Сабантуй послав у кущ руку, одразу ж намацав гвинтівку. Обережненько, щоб часом не вистрелила, потяг до себе.

Калюжний поліз до кишені, витяг кисета...

Гвинтівка була важка, як ніколй, аж рука почала німіти. І ноги затремтіли в колінах. А тут іще тіпає, як у пропасниці...

Калюжний одірвав шматину паперу, насипав тютюну...

Ось гвинтівка вже поруч. Тепер треба тільки повернутися, щоб зручніше було стріляти. Вдаючи, що він шукає листок, Сабантуй повернувся лицем до дороги...

Калюжний слинив цигарку...

Сабантуй підняв гвинтівку — вона так і стрибала в руках...

Калюжний почав лапати по другій кишені: шукав, мабуть, сірника...

Боячись, що Калюжний от-от до нього повернетеся, Сабантуй швидко ліг, уперся ліктем у землю. Тепер гвинтівка не дуже гойдалася, і він, прискаливши око, став ловити мушку в проріз прицілу.

Калюжний дістав сірники, запалив, нахилився, прикурюючи...

Сабантуй повів мушкою донизу, знову впіймав його голову, натис на курок...

Довго по тому лежав, усе ще не вірячи, що поцілив у поліцая. Що той лежав мертвий, а не прикинувся вбитим.

Звівся, не спускаючи погляду з непорушного тіла, витер об гімнастерку долоні, підперезався. Потривожена пострілом тиша знову наповнила ліс, усе було, як і хвилину до цього, тільки попереду вже не маячив Калюжний. Сабантуй нахилився за гвинтівкою, перезарядив на всяк випадок, обережно підійшов до мертвого.

Куля поцілила в скроню. Навіть рота не встиг розтулити: цигарка все ще диміла в зубах.

— Оце тобі за Христину Захарівну!— пробурмотів Сабантуй: не було вже ні огиди, ні ненависті, тільки якась спустошеність. Наче він увесь розрядився в тому пострілі.

Думав узяти гвинтівку, та боявся доторкнутися до вбитого: було таке відчуття, що той тільки й чекає, аби Сабантуй над ним схилився. Вчепиться в руку й повалить. І Сабантуй, сам на себе сердито дивуючись, пішов геть, до підводи.

Зупинився біля спаленого дворища. Підійшов до могили, сказав:

— Прощайте, Христино Захарівно.

Сліз не було, тільки тиха печаль, мов Христина, Захарівна вмерла давно-давно і він через багато років прийшов її провідати.