Всі четверо ідуть у сумі;
Руслан, мов смерть, блідий з лиця:
Про втрачену кохану думи
Його терзають без кінця.
На огирів баских сідають,
Понад Дніпром щасливим мають,
Летять в хвилястому пилу;
Уже сховалися в імлу;
Вже зникли вершники хоробрі...
Та довго, довго ще зорить
Великий князь в порожній обрій
І вслід їм думкою летить.
Руслан журився у мовчанні,
Без дум, без пам'яті, без слів.
Бундючно, в пишному убранні,
У боки взявшися, сидів
Фарлаф на огирі буланім.
Він каже: "Знов, брати мої,
Я в вільні вирвався краї!
Чи скоро з велетнем поганим
Зійдусь я?.. Кров почне текти,
І покажу я подвиг ратний!
Гей, коню мій, прудкіш лети,
Гей, погуляй, мій меч булатний!"
Хазарський хан в своїх думках
Уже Людмилу обіймає
І мов танцює в стременах;
Кров молода у ньому грає,
Горить. В очах огонь надій:
То скаче він, мов сам не свій,
То бистрого коня дратує,
То ставить дибки скакуна,
То знову в гори мчить-басує.
Рогдай мовчить, — сумний простує...
Своєї долі він не зна,
Та, з марних ревнощів журливий,
Хвилюється найбільше він,
І часто погляд свій жахливий
За князем кида навздогін.
Суперники летять на конях
Вже цілий день одним шляхом.
Темніє берег в оболонях;
Зі сходу встала тінь кругом;
Тумани над Дніпром глибоким;
Пора вже коням одпочить.
Враз бачать: під горбом високим
Шлях перехресний майорить.
"Пора! Роз'їдьмося по полю,
Де зустрічі незнані ждуть".
І кожен кінь, почувши волю,
Обрав для себе дальшу путь.
Що ти, Руслане нещасливий,
В пустельній робиш тишині?
Людмилу, шлюбу день жахливий —
Все бачив ніби ти вві сні.
Насунув ти шолом на брови,
Повіддя опустив шовкове,
По стежці їдеш польовій,
І звільна у душі твоїй
Надія гасне, віра гине.
Аж ось печера старовинна;
В печері світло. Він мерщій
Ввіходить під склепіння тьмяне,
Прапращурам, напевно, знане.
Що ж бачить витязь наш сумний?
В печері дід; він вид ясний
І бороду сивезну має;
Лампада перед ним горить;
При книзі він старій сидить
І пильно книгу ту читає.
"Заходь, мій сину, відпочинь! —
Сказав він з усміхом Руслану: —
Вже двадцять років тут один
У млі свого життя я в'яну;
Та врешті надійшов той день,
Що я передбачав зарані.
Звела нас доля наостанні;
Сідай і вислухай лишень.
Руслане, втратив ти Людмилу;
Твій дух твердий вже губить силу;
Та скоро лихо це промчить;
Настигло зло тебе на мить.
І що б пізніш тебе не стріло,
Іди на все, надію май;
Вперед! грудьми й мечем ти сміло
Свій шлях на північ пробивай.
Руслане, знай: твій кривдник лютий –
Це Чорномор, чаклун страшний,
Крадій дівчат, як здавна чути,
Володар півночі гірський.
Його палац хоч озирнути
Не міг ще погляд анічий,
Та ти, щоб скарб свій повернути,
До нього прийдеш, і старий
Від тебе згине лиходій.
Більш не скажу тобі, доволі:
Усе майбутнє, сину мій,
Залежить од твоєї волі!"
Наш витязь перед ним упав
І з радощів цілує руку.
Перед очима світ засяв,
І серце вже забуло муку.
Він знов ожив; та впала враз
На душу розпачу хвилина...
"Ясна твого жалю причина;
Але твій сум розвіє час, —
Сказав дідусь: — тебе жахає
Любов старого чаклуна;
Та знай: вона вже сил не має
І діві юній не страшна.
Він зорі зводить з небосхилу,
Він свисне — місяць затремтить;
Та біг часу не має сили
Його наука зупинить.
Ревнивий, злий охоронитель
Тяжких замків своїх та брам,
Він тільки немічний мучитель
Своєї полонянки там.
Він коло неї все блукає,
Кляне він долю в злій журбі...
Та день, мій витязю, минає,
І відпочить пора тобі!"
Руслан на мох м'який лягає
Перед скупим огнем нічним,
Заснути хоче сном міцним,
Перевертається, зітхає...
Даремно! Витязь в тишині:
"Не спиться, батьку, щось мені!
Що вдієш: хворий я душею,
І сон не сон, так гірко жить.
Дозволь же серце освіжить
Святою мовою твоєю.
Моє питання ти прости.
Признайся: хто ти, благодійний,
Моєї долі друг надійний?
В пустелю як дістався ти?"
Зітхнувши з усміхом печалі,
Старий на те: "Живу один,
Мій сину; забувать дедалі
Став рідний край. Природний фіни,
Серед безлюдної долини
Ганяв я череду щоднини,
І з юних літ я тільки знав
Ліси дрімучі старовинні,
Печери та струмки між трав,
І злиднів забавки невинні.
Та жити в тихій глушині
Недовго довелось мені.
Тоді близ нашої оселі,
Немовби квіт серед пустелі,
Жила Наїна. У краю
Вона уславилась красою.
От якось ранньою порою
Я вигнав череду свою,
На дудку граючи в долині;
Шумів потік через лісок.
Красуня в мрійній самотині
На березі плела вінок.
Прийшла рокована година...
Ах, друже, то була Наїна!
Я до красуні підійшов,
Одним охоплений жаданням,
І я спізнав тоді любов
З її небесним раюванням,
З її вогнем, що палить кров.
Промчала року половина;
Я, тремтячи, признався їй,
Сказав: "Люблю тебе, Наїно".
Але журливий голос мій
Наїна з гордістю вчувала,
Бо, бач, любила лиш себе,
І байдуже вона сказала:
"Пастуше, не люблю тебе!"
І все мені похмурим стало:
Діброва рідна, тінь кущів,
Веселі ігри пастухів —
Ніщо мене не утішало.
У тузі серце сохло, в'яло.
І от тоді надумав я
Геть фінські кинути поля;
Зібравши молодців ватагу,
Морями в далечінь майнуть
І славним подвигом здобуть
Наїни гордої увагу.
Морських рибалок я повів
Шукати небезпек і злата.
Уперше тихий край батьків
Почув звитяжний звук булата
І шум озброєних човнів.
Полинув я, в надії милій,
З юрбою смілих земляків;
Ми десять літ сніги та хвилі
Багрили кров'ю ворогів.
І слава йшла про мене в світі:
Царі боялись сил моїх,
І вояки їх гордовиті
Тікали од мечів страшних.
Ми весело, ми грізно бились,
Ділили дань країн чужих
І з бранцями ми веселились
Разом на бенкетах бучних.
Та серце, сповнене Наїни,
На бенкеті й серед боїв,
В таємнім болі щогодини
Шукало фінських берегів.
Пора, сказав я, годі, друзі!
Ходити досить у кольчузі,
Спочинем у своїх краях.
Сказав — і весла зашуміли;
І, залишивши в морі страх,
В отчизну, з вірою в очах,
Ми гордо й радо прилетіли.