Рушниця

Сторінка 2 з 2

Гуцало Євген

Калинця все не було, і Захарко занудьгував. А щоб веселіше минав час, то цілився з рушниці в череду корів на лузі, то в рибалку, що ледве бовванів під очеретами, то в човняра, що плив до Явдошиного болота. Коли ж через гатку попростувала тітка Соколячка, то навів ствола й на неї. І доки бачив її, доти тримав на прицілі. І вже пізніше подумав, що ніколи не вистрелив би в інеї, бо Соколячка й не крикнула на нього ніколи, і навіть костуром не кинула, коли застукала його в своїй малині. Коли йшов через гатку Гнат Лисий, то хлопець і в нього прицілився, довго проводжаючи його постать стволами. В цього він вистрелив би, бо в Лисого є мотоцикл, на якому він ще нікого з хлопців не провіз і на якому сам старається майже не їздити, ходить пішки, бо такий скупий. І в дядька Г арбуза не вистрелив би — дядько Гарбуз розповідає веселі билиці, а сам завжди регоче. І Захарко усміхнувся, пригадавши кругле та червонясте Гарбузове лице. Помилував би й бабу Гапочку, бо вона вже стара-стара, нікого в неї нема, її колгосп утримує. Баба Гапочка чимось схожа на Гарбуза: чи тим, що обличчя в неї також усміхнене, чи тим, що віддає все, що має.

Рябко втік, а Калинець не появлявся. Захаркові надокучило цілитись то в те, то в се, і він задрімав. Куняючи, чув, як зашелестіли кущі, але не підвівся, подумав, що дереться Рябко. Як зненацька його схопили за вуха і підвели на ноги. Захарко розплющив очі. Перед ним стояв Гнат Лисий, тримаючи в одній руці рушницю, а другою боляче крутячи Захаркове вухо.

— Так от хто в засідці сховався,— казав він сердито, і його лице все ще не могло звільнитись од недавнього страху.— Так он хто на людей полює. Де ти взяв рушницю?

— Д-дали,— прошепотів хлопець.

— Хто?

— Д-дали,— заїкався Захарко.

Гнат Лисий одвів бранця до млина, де вже зібрались і тітка Соколячка, і дядько Гарбуз, і баба Ганочка, і ще кількоро людей. Всі дивились на малого так, ніби бачили перед собою розбійника з широкої дороги. А чи ж Захаркові здавалось, що вони так на нього дивляться. Гнат Лисий — уже, мабуть, не вперше, розповідав, як ішов по гатці, як його щось муляло ззаду, примушувало обернутись, і він таки обернувся за деревами.

— Бачу, рушниця на сонці поблискує, під горішиною. То я навзгинці, навзгинці, попід гаткою...

— І в мене ж цілилось, окаянне! — зітхнула Соколячка.

— Мисливець! — засміявся дядько Гарбуз.

А Гапочка нічого не сказала, тільки не спускала з хлопця жалісливого погляду.

— На кого ж ти засідав? — допитувався Гнат Лисий.

Захарко передихнув, і вже хотів був сказати, на кого чатував, але цієї хвилі помітив одним оком, що до гурту наближається Калинець. Погойдується з боку на бік, а лице червонясте пашить, хоч сірники об нього запалюй. Захарко проковтнув своє зізнання, похнюпився.

— Ого,— сказав, підійшовши, Калинець,— суд у повному складі. А за що судять?

Калинцю розповіли, затинаючись, перебиваючи одне одного. Всі поводились так, ніби все це — Степанове діло, що він тільки здатен втямити, що до чого, і проголосити вирок. Лавочник набрав строгого вигляду, сказав:

— Ото хороба матері.

Дядька Гарбуза ніби впекло.

— А тобі? — запитав.

— А я що? Я з нею шлюбу не брав, не розписували нас...

І пішов по гатці, не озираючись. Його проводжали важкими поглядами. Тільки Захарко дивився в землю. Всі втратили до нього цікавість, поводились так, ніби провинились перед ним у чомусь. Першим залишив гурт Гнат Лисий. Тітка Соколячка сказала, що має щось нагальне, мусить поспішати. Баба Тапочка тупцяла, приглядалась, як курка, то одним, то другим оком до Захарка... Дядько Гарбуз узяв рушницю, і голосом, не дуже сердитим, але й не веселим, мовив:

— Що ж, ходімо до твоєї матері.

По дорозі перевірив рушницю і сказав:

— А вона не заряджена.

І засміявся несподіваним, розсипчастим сміхом. З-за блекоти вискочив Рябко, який в цей час десь гасав, і Захарко, відчувши полегшення,— хоча й не знав, чим все це скінчиться,— нагнувся й поплескав його по шиї.