Погукали працівників, ті позбігались і зачудовано повклякали перед іконою.
А на ній — о Боже! — уже чітко проступило друге око, повиразнішав терновий вінець на чолі, проявились складені на животі руки, огорнуті червоною плащаницею!.. Якийсь мотуз, зав’язаний вузлом на грудях, що в’ється по руках і спускається донизу... А ось уже з’явилась охряна палиця чи то світлоносний жезл у правій руці!..
Софійка, на свій сором, і в іконописі тямила небагато, але німб сіяв усе яскравіше, і мимоволі хотілося впасти на коліна!
— Се оберег нашого міста, нашого музею, нашої культури! — злетіли з Софійчиних уст Хазяйчині слова.
Всі вражено подивились на дівчинку. Втім, ні — жоден не здивувався, ніби саме це мало звучати в такий момент!
— Вікторія Щербанівська давала ще таку пораду, як вона казала, совіт: не оддавайте і не продавайте сего нікому инчому! Він іще принесе щастя!..
— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь! — несподіваним, хоч і не надто вправним хором загула громада.
54 ЩЕ ОДНЕ диво
Коли вже і батьків, і Сашка, і Лесю поклакали подивитись на ікону, коли вже сім разів переглянули газету, в яку ту ікону замотано ("Культура і життя" за 1992 рік, вже за незалежності України — тоді, ін-вентаризуючи, востаннє перепаковували експонати), коли вже сто разів говорено-переговорено про сьогоднішнє диво, Сашко згадав про блокнота. Точніше, про старців:
— А знаєш, я тут вичитав... Старці вважалися посередниками поміж Богом та людьми! А ще так називали сліпих кобзарів!
— Кобзарів? — спохопилась Софійка. — Стривай... так-так... Мокренко все життя вмів співати й грати... Саме його бандуру перепродував Кваша Гарбузові! Як там писалось у нотатках Софії Щербанівської? "Старе вихованнє в його натурі донині відзивається"... Його ще підлітком було забрано від старця, котрого він супроводжував по хуторах та селах. Чи на добре то йому пішло, зараз направду тяжко судити..." А ще там було: "Ясно одно: по сему його житте круто...". Далі запис обірвано, але, мабуть, це значило "круто змінилось". Його всиновили багаті інтелігентні люди, що ж дивувати!
— А ще я прочитав, — Сашка аж розпирало від загадковості, — що кобзарі колись були дуже шановані люди, можна сказати, таємні жерці! І в кобзарів була власна мова!
— Невже? — дуетом вигукнули Софійка й Леся.
У Лесьчиному інтерне" знайшли, що кобзарська мова звалась лебійською або шлепецькою (сліпець-кою). Що більшість її слів походить з давньогрецької мови та літературної латини 17 століття (от вам і старці!). Навіть у тогочасній Європі давньогрецька й латина були доступні далеко не всім! А ще — шлепецьку мову майже втрачено. Бо радянська влада кобзарів нищила, щоб часом, борони, Боже, не підняли на повстання народ! У злощасних 1930 роках скликали всіх кобзарів нібито на з’їзд. Після чого всіх таємно розстріляли, так і звуть нині той з'їзд — розстріляний! Виходить, якби Мокренка не всиновили, його чекала б ще страшніша доля!
На окремих сайтах познаходили й слова, які попри все таки дійшли до нашого часу, бо їх потроху досліджували й намагалися зберегти Пантелеймон Куліш, Микола Лисенко та інші небайдужі люди!
Уклали з них цілий словничок і тепер кинулись уже до блокнота.
Тепер побачили, що Юліан переписує слова лебійської мови. Мабуть, забув, тож намагається позгадувати їх зі свого далекого дитинства! Значень їхніх не пише, бо тоді недремний наглядач Кваша про все здогадається! О, недарма він брав участь в укладанні українсько-російського словника під керівництвом Комара! Такий міг би скласти ще не один словник!
Отже, бодай за божевільними писаннями Мокренкові вдасться хоч щось приховати, хоч щось не вийде за межі хати і вціліє від чекістів!
"Спин" — це "чорт"! "Шуліцейський" — справді поліцейський! "Неклевий" — це таки "поганий", хай тикнеться Кулаківському. "Гальомий" теж. А "кирати" — це таки "пиячити", хай дарує за несподівану
згадку й Ірка! "Бо той недобрий чорт-ітоліценський Букша..." "Букша" — це "кваша"! "Бо той недобрим чорт-по ліцейський Кваша"! "Цілітно шукоморить" — "усе шукає"!
Деяких слів Мокренко, видно, пригадати так і не зміг, тож заміняв їх звичайними. А може, ті лебійські слова саме в тон звичайним і звучали? Словом, усе вкупі виглядало так:
"Визітаю: біяк відкаплонить хтось біце, хай, бетлій-ти кливеньский, скумає знахтнтм манейську суразну суга-каравону, манейську кирдимню, манейське клеве ставера! Манько бівже не дослякаюсь: шалеко, а млнь-ко йорий, нетроняшний, кувезно кімарю, бо неклевиЙ сп и н-шу ліцейський Букша цілітно шукоморить... Зо-етичуйтн сі кудорові! Делькаренко Ю."
А означало, мабуть, таке:
"Благаю: як відімкне хтось це, хай буде ласкавий, зуміє знайти мою гарну воду-дівчину, мос життя, мос гарне подружжя! Я вже не діждусь: далеко, а я не здоровий, тяжко лежу"... ("Кімарити" — таки ж лежати, бабуся недурно так мовить!) Бо той недобрий чорт-поліцейський Кваша усе вишукує... Зоставайтеся всі здорові!"...
Наче прощання...
А от що значить "Делькаренко Ю"? "Делька"—теж вода, "вдельчитись" — утонути... Але ж утоплеником став Кирило, а Мокренко... Мокренко — ось воно що! Юліан не зумів перекласти слово "мокрий" і написав його як "Воденко"! * Воден ко Юліан"!
"Вода-дівчина" — може, це русалка? Вона ж його, Мокренкова, дружина!
"Похазниця — манейська кливеньска бахтійка"... "Похазниця" — це "господиня", хазяйка! "Хазяйка —
моя ласкава теща"! Отже, пані Щербанівська Мокренкові ніяка не мати, вона його теща! Це значить, що,..
Що Софія — його дружина, "його життя", його "гарне подружжя", його Русалонька!
"Так красно він мене все узивав", "виростали вкупі", "серце", "співаємо дуетом", — це ж у архівних записках писала Софія Щербанівська саме про Мокрей ка! А її рядки про те, що "так було гарно зроблено сей..." і "міні подарував", мабуть, стосуються отого знаменитого галерейного портрета!..
Ще одна Софія-Русалонька!
Поки Софійка переварювала, Сашко з Лесею мудрували далі.
Явно якась адреса! "Шусто Кустанай, шустечко Ті-мара-стичннське, хоро Іон-майський, восторка Кра-сімна, хаза дікона й шандра, похазь тімара. Делька-ренко С.О. Незабатузяні-хірані-етан".