— Які батьки-и-и? Старі нічого не знають! А дізнаються — вб’ють!
Невже правду казала мама, що тій дурній Ірці не вистачає любові?
— А мобільний... —спохопився Кулаківський. —Де ж він?
Марно шелестіли в траві, оглядали стежку й газони: телефона мов лизень злизав.
— Видно, ще там загубила! І до мене додому зась! Я собі жувачкою зажую, стану перед родаками білий-пухнастий, нащо мені цей баласт?
Джентельмен репаний! Оце халепа так халепа! Утім, колись Данило Міщенко на п’яну голову наробив біди на пів-Вишнополя. Але Ірка? А що, коли з нею що станеться?
Сніжана! Тут, за рогом... І лікар, і без галасу!
Насилу підняли з трави нещасну! Така мала, а така важкуча! Іще й пручається!
— Е! Е-е-е! — кволо озвалось те, що за документами було Завадчук Іриною.
— Ще й виступає, блін! — сплюнув у кущі Вадим.
— Починай ще ти! — розсердилась дівчинка і згадала Радзивілчині слова: — Між іншим, видатного письменника Хемінгуея мама в дитинстві за кожне брудне слово примушувала полоскати рота з милом!
— Ще й ти зі своїми лекціями!
— Я можу піти!
— Ой, мовчу вже, мовчу, сорі!
Одну руку на Вадове плече, другу на Софійчине... Ох, знову сповзла! Ану якщо підтримувати? Вже краще... Отак потроху-потроху доволочуть...
А стидовисько ж яке, Господи! Софійка опускала голову (от би знадобилась перука, яку вдягала колись на розвідку з Кулаківським!), а в тій голові бемкало: "Я і себе, і норму свою знаю...", "Етикет... Не курити
стоячи й на ходу..." А лежати напившись, мордою в газон, за етикетом чи ні?
Вадим у дверях бігом попрощався, здавши усе на Софійку. Ех, якби не педагогіка Хемінгуеєвої мами, Софійка б наговорила йому зараз та-а-акого!..
Пояснила родичам усе як є. Пустельник поміг укласти "потерпілу" на канапу. О, не про таку зустріч із ним Софійка мріяла, сюди рушаючи! Ірка щось знов хотіла сказати, але тільки гикнула, і Софійка від ганьби утекла до тітоньки на кухню.
— Звіробій — щоб все очистити, м’ята — щоб шлунок заспокоїти, — мурмотіла під ніс Сніжана і вже варила якесь зілля. Все-таки чудова у неї тітонька! На відміну від не дуже чудової небоги...
Поки настоювалась трава, Сніжана про всяк випадок винесла з ванної до Ірчиного ліжка стерильно чисте (як і все у лікарчиній квартирі) пластикове відро:
— Подзвони її батькам і скажи, що вона заночує тут! Слухняно знайшла в довіднику й набрала номер Ірчиного домашнього. Новину про те, що після вечірки Іра заночує в однокласниці, там сприйняли спокійно і навіть байдужо.
Потім набрала домашній номер і кількома словами переказала свою пригоду. Мабуть, теж заночує в тітоньки: ану ж уночі доведеться чергувати біля недужої? Мама поахкала-поойкала, але теж зрозуміла. І мама в Софійки чудова!
— Тітусю, вам помогти? — Ох, уже й так помогла — далі нікуди!
— Поки що нічого. Мий руки і йди до хлопців. Як потрібно буде, покличу.
Ірка то лежала трупом, то скручувалась клубком, то щось горлала, то вила від болю.
Молода родина з малою дитиною мала затишний вечір!
50. ВеЧІР-Р-РАНОК
— Бачила? — змовницьки шепнув Пустельник, чукикаючи малюка, щойно Софійка зачинила двері з вітальні в кімнату.
— Ох, ліпше б не бачити! — було і прикро, і соромно.
— Я про теленовини!
— Ой? Невже показували?
— На двох каналах! Прогриміли на всю Україну, хай йому грець! Але нас тепер уже ніякими дзвінками не залякати!
— А що, були ще дзвінки?
— Та... Так, трохи! Забудьмо! Ух, ти моє хороше! — Сергій весело підкинув хлопчика. — Твої картини й диктофонні записи уже долучені до справи як речові докази!
— Ой, це ж мені старим парком тепер хоч не ходи! Калинич мене зненавидить!
— Поживемо — побачимо! Думаю, ми це залагодим, і все буде гаразд!
Ні, ну не розумник хіба?
— О-о-ой! — загорлало з вітальні.
— Софійка з Сергієм вибігли на поклик.
— Галімо ж мені як, о-о-ой!
"Галімо", "гальомий"... Десь ще, крім Ірки, чула це слово... Мокренків блокнот?..
— О-о-о! Як же мені галімо!..
— Спокійно, Іринко, спокійно! Ану підводься! — Тітонька приклала до Ірчиної голови мокрого рушника і простягнула чашку. —Звіробій все очистить, м’ята шлунок заспокоїть!
Завадчучка спраглими й гучними ковтками поглинула вариво і по-собачому віддано подивилась на Сніжану:
— Я ж не помру, не?
— Не вмреш, Іринко, не вмреш!
— О-о-о! — Завадчучка відкинулась на подушку й заплющила очі.
Але як тітонька з’являлась на Ірчиному горизонті, та припиняла стогнати, скиглила:
— Я ж не вмру?
— Не помреш, Іринко, не помреш!
Заснули аж під ранок.
Уранці Пустельник побіг втрясати музейні справи, а тітонька пішла гуляти з Сергійком:
— Прокинеться — ви вже тут якось самі! — кивнула на "сплячу красуню".
Софійка лише тяжко зітхнула. І вчорашній вечір пропав, і сьогодні до школи не пішла! Кулаківський, правда, навіть подзвонив, не поскупився. Поцікавився чи то Ірчиним, чи то її, Софійчиним, здоров’ям і заспішив на уроки. Вчитись він буде!
— Хто це? Де я? — Диво сталося: Білосніжка прокинулась навіть без цілунку. Зате з ядом на язиці: —То що? Починай читати мені моралі?
— Тобі ще мало? — Софійка сьорбала чай. Не з м’яти і звіробою.
— Ой, що так, то так! О-о-о, це ж треба було так намірятись!
Кирати — здається, це слівце також є в Мокренковому блокноті!
Ще трохи — і Завадчучка остаточно прийшла до тями:
— Що я робила? Я була страшна, правда?
— Та ні, як завжди! — незворушно відповіла Софійка.
— О-о-о! Це ти як завжди! Слухай, а вчорашнього чаю нема? Так попускає від нього!
— Завжди напоготові! — Софійка долила окропу в прохололий напій.
— То тьотя твоя? Вона... Вона мені життя врятувала!
— Та було трохи...
Ірка спрагло сьорбала чай. Помовчали. Потім вона спитала за Кулаківського.
— Чмо болотяне! Кину його к чортовій матері, хай тепер гуляє вальсом! До Іваненка переметнусь!
— Іваненко від Кулаківського нижчий. — Софійка холодно.
— То й що?
— Не подужає тебе з вечірок тягати.
— У-у-у! Знущаєшся, так? Та якщо хочеш знати, мені варто йому зараз тільки дзенькнути...
— Дзенькни...
— ...О Боже! Де мій мобільний?
— Третій кущ таволги на бічній алеї старого парку!
— У-у-у-у!
— А коли чесно, ми з Вадом його там не знайшли...
Невдовзі Ірка оклигала і від звістки про втрату мобільника. Знайшла дещо зі Сніжаниної косметики,