Софійка стояла ні в тих ні в сих. От Сашко! Міг би зразу сказати, а то: "Спокійно, Софійко, спокійно! В такій делікатній справі шуму не треба!" Ще й за руку брав! Стоїть тепер щасливий, наче не мишаче кубло, а леськовичівський скарб відшукав! Теж іще — переможець! і
Добре, хоч тато пішов на кухню по сало для приманки, тож не встиг іще пожартувати щодо Софійчиної теорії з підслушками. І ще ліпше, що мама за своєю "Школою радості" геть забула про бабу Валю, а тому не свердлила зараз доньки докірливим поглядом, як ото вона вміє! Але ж це ненадовго...
— Що ж, як наша кицька — декоративна, для краси! — мама таки знайшла, на кого кинути прокурорський погляд. Нещасна Чорнобілка аж зіщулилась від І звинувачень. Для краси!.. Добре, мама хоч визнала її вроду!
— Звісно, як її щодня рибою годують, буде вона тобі мишами цікавитись! — повернувся з кухні тато, тримаючи пальцями пелюсточку сала.
194
Здається, це якраз той момент, щоб, як і від Кваші чи зі старого парку, — ноги в руки і втект... акуратненько вийти кудись у квітучий духмяний двір.
В лабіринті теж не всі ходи кудись ведуть, є такі, що й у тупик заводять, усяк буває.
4 3 . ХІД КОНЕМ
Зате одразу після невдачі Софійка у своєму лабіринті вирішила зробити хід конем. Як учив її тато, в шахах — це крутий ге-подібний розворот. На дев’яносто градусів, можна сказати.
Вислизаючи з дому, додумалась прихопити заповітного записничка та ручку. І тепер, поки вони всі її зневажили і ганяють за дрібного гризункою, Софійка візьме та й піде собі в архів, а що такого? Тим паче, в суботу архів працює.
Елеонора зустріла її і не привітно, й не сердито. Покірно пішла по папки Вікторії Щербанівської. Видно, Пустельник таки зумів переконати музейницю поважати свою небогу!
Перед пожовклим довгастим конвертом із вензелем "КЩ" Софійчине серце забилося особливо тривожно. Кирило Щербанівський?
"Пишу сего листа, аби виказати в ньому свою останню волю. Виказати, що моє серце не видержує більше насміяння над моїм краєм, над моїм людом і родом. Бо як я остатні роки не поневірявся, як не працював до
повного вичерпання сил, як не клопотав о збереженні Музею для громадянства — все ішло прахом, все як горохом о камінну кріпость. Картину Рембранта навпіл розпиляти, "аби краще можна було оглядати"!.. Музей розграбовано, батька злочинно забитоСофійка відірвалась від читання і вхопилась за голову: вона вже знає, як саме вбито Кирилового батька? На саме Різдво 1920 року, зухвалим пострілом у вікно, як і Симиренка! Може, й убивця той самий?
Після всього знайденого-перечитаного Кирилова історія сприймається вже як історія найрідніших людей? Вдих — видих?.. Що ж, далі?
".... Матір відлучено від справи її життя і вигнано з мешкання у глухий підвал. Про мене — й казати нічого. Остатньою краплею став арешт Юльця в Харкові: адже поїхав до столиці, аби замолвити за мене слово, аби мене реабілітувати!.."
Юльцьо — ще ж Юліан! Юлій Мокренко! І рік збігається: 1927, коли його й заарештували! На цілих двадцять дев’ять років!.. Оце злочинець: поїхав до столиці за брата заступатись!.. Але чому заарештували в Харкові? А! Він же тоді столицею був!.. Отже, Софій-чина версія слушна: Мокренко — син Щербанівських! Всиновлений чи рідний, але син!
Але що з Кирилом? Здається, зараз вона прочитає про непоправне:
"...Чуюся на силі зробити лиш сей остатній крок: може, хоч моє мертве тіло, виловлене із вод Кам’янки, спроможеться зупинити жахіття? Може, хоч такий мій протест буде почуто?
Листа сего множу в кількох примірниках і розсилаю повсюдно: на Музей, на місцеву газету, на всі мистецькі часописи, в Харків і до Київа. Окремо писатиму ще
тілько мамі, бо тілько перед нею за сей фатальний крок і чуюся винним. Але про неї мусять подбати ще двійко дітей. Власної ж семї не маю, тож більш ні перед ким не маю довгів. Прощайте! Кирило Щербанівський".
Далі увагу привернула газетна замітка, точніше чорне слово "Некролог", надруковане великими жирними літерами. "Нашого земляка і друга, відомого маляра Юліяна Мокренка, заарештованого большевиками у Харкови, розстріляно. За те, що той відмовився од секретного співробітництва зі шпигунськими совєцькими органами. Земля тобі пухом, великий побратиме!"...
Це ще як розуміти? Та й узагалі, як могла радянська газета надрукувати про розстріли і назвати свої органи шпигунськими? Що за дивна газета? "Українська нива", уже знаний 1927 рік! Ах, вона видана у Варшаві! Тоді ясно!
І чому ж тоді пишуть, ніби Мокренко... Ой, осьде внизу щось дрібнесенько надписано від руки! Хазяйчиним почерком! "Газета річної давности! Але тільки сегодня її роздобув і приніс мені убитий горем Левко! Отже, неправду казали, що Юльцьо одправлений у Соловєцькі табори?! Отже, даремно Софійка оббивала московські пороги і добивалась вісточки за него?! Добивалась, заки і її саму не запроторили на Луб’янку!.. Юльця убито? Серце не годне сприймати се як правду, а розум одмовляється вірити! Бідна Софі! Як сповістити їй цю жахливу новину? Спершу мій Олександер, тоді Кирило, тепер Юльцьо... Господи, дай сили знести все, що падає на мою сиву голову! Дай сили, бо мусю ще держатись, мусю ще помогти Левкові, а головно — вирвати з катівських лабет свою любу Софію!"
Бр-р-р! Софійка вже геть заплуталась у цих смертях та іменах. Що за страшний час: людські долі ламати, як сірники! А кожна — це цілий світ!
Утім, дещо і виясняється. Виходить, Софія Щербанівська, рятуючи брата, сама потрапила під арешт? їхала до Москви, опинилась в якійсь Луб’янці... Зрештою, то вже не так важливо. А от що сталося з нею далі?
І де ж Юліанова дружина: та, про яку Григорій Борисович казав, що пропала безвісти? І хто такий Левко?
Хоч Софійка знайшла зовсім не те, що шукала, хоч хід "конем" повів аж надто убік, але її не покидало відчуття, що вже ось-ось!..
44. ХІД УЛІ
Коли під вечір повернулась додому, виявила, що не лише вона, Софійка, зробила сьогодні хід конем. По-перше, це зробив Пустельник: поки дівчинка була в архівах, він умудрився забігти до Щербанів додому і забрати диктофона й картини. Кажуть, дуже дякував Сашкові й Софійці, але як шкода, що не особисто!