— Червінець, так, здається, тоді називався... — мудрував тато. — У ньому має бути якийсь відстоток золота, не менше чотирьох грамі
О, це б Дмитра Іваненка поспитати: він у таких речах знається! Але ж їм із батьком лиш натякни — всі Леськовичі перекопають!
— Щоб дуже старовинний чи рідкісний, то, може, й ні, —додав Пустельник. — Річ і не втому. Ось тут і тут подивіться — бачите відбитки інших монет?
Справді, по орлові — наче кружальця, сірувато-чорного кольору.
— Отже, гроші можуть бути зі скарбу? — здогадався тато.
— Саме це я й хочу сказати!
У Софійки похололо всередині. Скарб, про який не встиг повідомити Загублений у часі? Ні, цього не мусить бути! Ще рано, зарано йому знайтися! Дядькові наступні слова лиш підтвердили її тривогу:
— Той чоловік одразу пригадав сільську легенду, нібито колишній власник садиби Дашківський, утікаючи од революції, найцінніше майно прикопав десь на території замку! Селяни давно все там перелопатили, нічого не знайшли, то й утихло.
— Господи, як добре, що хоч я роду простого, не шляхетного, нема ніякісінької мороки з жодними тобі скарбами! — татові аби жартувати! — А якщо всерйоз, то нині варто це все тримати в таємниці. Бо чи ще є той скарб, чи нема, а шкоди замковій реконструкції нова золота гарячка може завдати ого якої!
О, це правда!!!
— Того мене будівельник і викликав на світанку! Мовляв, добре, що робочих було ще мало, ніхто не бачив, як він одрив червінця! А поділитись новиною кортить, от він і до мене! Ми домовились, що про це поки що — мовчок. Чоловік порядний, думаю, слова дотримає. Зрештою, сам же він і подав чудову ідею: монету виставити згодом як реліквію. Хоч у майбутньому дитячому пансіонаті всі зали й будуть оформлені, як колись, але варто зробити й кімнату під спеціальний замковий музейчик, егеж?
— Розумно! А скарб... Не для нас він призначався, не нам і відкопувати! — нарешті подала голос мама. — Може, якийсь Дашківський у якійсь Франції таки віднайдеться, хай сам і клопочеться тим багатством!
— Чужому він щастя не принесе, — радо підхопила Софійка. — Мені Дмитрик розказував десятки історій, коли успішні шукачі скарбів, серед них і "колеги" його тата, розплачувались за скарби здоров’ям, а то й життям!
— Так, після того, як Борис Мозолевський знайшов знамениту Пектораль, він також прожив недовго... — протягнув Пустельник.
— Гм, це як дивитись: здається, не менше двох десятків... Дай, Боже, мені й без зачарованих скарбів ще стільки протягнути!
— Тату! Знов ти за свій чорний гумор! Ви усі в мене маєте жити до ста, не менше, зрозуміли?
— Домовились! — припечатав долонею по скатерці тато.
Все, здається, тривожну для Софійки розмову нарешті вичерпано. Можна поділитися власними турботами.
— Ви краще скажіть, дядечку, що то за картина в нашій галереї? "Удома" називається? Хто такий Юлій Мокренко?
— Тільки й знаю, що Юлій Мокренко — родом з Вишнополя, — здвигнув плечима Пустельник. — Нібито цікавий художник-модерніст.
— А той намальований дворик із мальвами, об які я пальця замурзала — він ще десь зберігся у Вишнополі?
— Мальви точно перецвіли! — пожартував тато.
Але Пустельника зацікавило інше:
— Замурзала кажеш?
— Ні, ну... Так, тернула трохи... Мені здалось, що за мальвами хвіртка, мимоволі хотілося їх розсунути... Але рука легко відмилась, а на картині, повірте, ні слідочка не зосталось!
— Як могла фарба, нанесена більше ста років тому, залишити слід?!!
А й справді! Про це Софійка і не подумала! Торкнулася ж зовсім легенько!
— Ти певна, що то була саме фарба? — не вірив дядько Сергій.
— Ходімте разом — переконаєтесь!
4. КОНВАЛІЯ І КАНАЛІЗАЦІЯ
Цього вечора на побачення з Фадійчуком Софійка вирядилася з цілим почтом. Тато на роботі затримався, мама поїхала в Половинчик допомогти бабусі й дідусеві з городом, тож дівчинка лишилась із братиком Ростиком. З ним довелось і до хлопця йти, куди ж дінешся. І — з пухнастою кицькою Чорнобілкою: її ще кошеням Софійці подарував саме Сашко, тож це, можна сказати, їхня спільна вихованка. І Ростик, і кицька неповнолітні: першому рік плюс три місяці, другій за тиждень гряде річний ювілей. Обоє страшенно гар-нюні: братик вабить світлими розумними очиськами й кумедним лепетанням, а кішечка останнім часом дуже вилюдніла (мабуть, правильніше сказати — ви-кітніла), з підлітка перетворилась на пишну красуню. І, нарешті, обоє страшенно влізливі: що Ростик поривається на всі боки досліджувати світ і тягне його до рота, що Чорнобілка полює за комашнею та час від часу гризе травичку.
— Ти тільки глянь, Сашку, — не втомлювалась хвалити кицуню, — Хвостик ще більше розпушився! А як кокетливо навчилась ним кермувати! Туди-сюди, туди-сюди! Ну, не йде — павою пливе!
— Ти... Ти теж гарнієш і гарнієш! — ніяково пробубонів свіжозліпленого комплімента хлоп’як.
Умент щоки обом залило червоною хвилею. Хоч би не помітив Софійчиної зморшки на лобі, а то зразу б розчарувався! І не станеш тут пояснювати, що правильно треба "гарнішаєш", а не "гарнієш"!..
Аби приховати сум'яття, навперебій кинулись зупиняти Ростика, який умудрився вхопити Чорнобілку за розхваленого пишного хвоста, проте кішка граційно випурхнула з дитячих обіймів.
— Дай-дай! — хлоп’я розпачливо простягує рученята за втікачкою.
— Заспокойся, киця не їстівна! — спіймала братика і всадила у візочок. — Сашку, в тебе нема чим його забавити?
— Нема! — хлоп’як підозріло швидко перегородив Ростикові шлях до своєї правої кишені (у якій, мабуть, дещо було).
Витерла малому рученята мокрою серветкою і дала шматок яблука.
— Декілька хвилин спокою забезпечено!
Сашко мовчав. Наче збирався і не зважувався щось сказати. Дивно: мовби й не було того поцілунку, яким вона віддячила йому за дарунок на день народження. Обоє мовби злякались, і повернулись до звичайної колишньої дружби. І це добре, бо Софійка зовсім у собі заплуталась. Коли хлопця поруч нема, думки про нього щонайніжніші. Коли ж він, звичний і звичайний, ось крокує поруч, вона ловить себе на тому, що анічогісінько до нього не почуває. Гаразд, їй приємно раз-пораз ловити на собі його полохливий захоплений погляд, але... Але не певна, що може віддячити йому тим самим...