Але й це Софійка намагалась повернути на користь справі — їхній з Пустельником справі!
Насамперед у перервах між уроками вона просто-таки проковтувала принесені мамою книжки. Не завадили цьому ні нове Завадчуччине вбрання (нині це був якийсь вінтаж, тобто все у шлярочках, китичках та гачком вив’язаних мереживах), ні Ірчине бурхливе листування з Дмитриком на контрольній, ні навіть Дмитрове запрошення прийти увечері до нього на ін-тернет: тим паче, що за десять хвилин до цього вона вже встигла домовитись іти на інтернет до Радзивіл-ки. Утім, все одно шкода, що Іваненкового запрошення не чула Ірка.
Хіба останній урок — виховна година — трохи відволік від напруженої пошуковської праці. Напередодні Ліда Василівна оголосила тему: "Народна казка в моєму житті", і тепер, прочитавши коротку лекцію про значення фольклору, про те, що в Японії без знання бодай двадцяти народних пісень дитину й до першого класу не візьмуть, слухала своїх семикласників. Софійчине прізвище було аж укінці списку, крім того, вона й без підготовки могла розказати хоч і сотню казок, тож дівчинка зібралась поринути в читання. Але
вже на літері "з", тобто на прізвищі "Завадчук", мусила прислухатись.
— Я спеціально вчора ходила до нашого Дмитра Іваненка, і ми з ним разом цілий вечір підбирали в мережі для мене казку... — гордо оглянулась по класі Ірка, стріпнувши пишними рюшами.
Софійка миттю вдала, що дуже зацікавлена книжкою. Ага-а-а, отже, вчора ввечері майже побачення було не тільки в неї? І не лише для неї Іваненко щедрий на інтернет?
— Коротше, якби не Дімас... не Дмитро, я просто пропала б, клянусь!
Софійка нищівно блиснула поглядом у його бік. Ще смів сьогодні запрошувати її!
— Іро, тобі в дитинстві що, не розповідали казок? — витріщилась на Звадчучку Ліда Василівна.
— Ніколи! — щиро знизала плечима Ірка. — Мої предки були завжди зайняті, вони просто вмикали мені телека! Хі-хі, як мовиться, тяжке дитинство з важкими дерев’яними іграшками! І кока-кола з глиняних глечиків!
— Ти що, крім "Курочки Ряби" й "Колобка" нічого не знаєш, що мусиш послуговуватись віртуальною мережею? — дивувалась далі вчителька.
— Лід Василівно, я, пробачте, і про "Колобка" знаю лиш те, що це була якась така велика кругла й, здається, не дуже дієтична піца, яку поставили холодитися на вікно!
— І все-е-е?.. — протягла Ліда Василівна.
Софійці теж було невтямки, як це не знати казок
про Колобка чи козу Дерезу.
— Про Колобка все, а "Курку Рябу" я можу розказати! Ось, якраз Дімон роздруківку мені зробив! Правда,
ми з ним знайшли чомусь тільки російськомовний варіант, але я можу на ходу перевести!
— Борони, Боже! — замахала руками вчителька. —
Вже й так ці казки на казна-що попереводили. У магазині лежить книжка "Три поросята": теж, мабуть, видавець скачував та на ходу "переводив". Не треба. Сідай.
...Дмитро Іваненко, який ішов у списку після Ірки, чесно відторохтів казку зі свого доінтернетного дитинства. Чи ж він, дурненький, розповідаючи про бабину і дідову дочку, хоч трошки розуміє, що хороша і неоцінена дідова дочка — це точно ж не Завадчучка?
Як настала черга Кулаківського, Софійнин та Ірчин погляди схрестилися, мов мечі. Обоє знали, що він до виховної не готувався і просив допомоги в однокласниць. І на перерві, поки Софійка в кількох словах переказувала йому "Івасика Телесика", добра Ірка показово підсунула йому інтернет-версію "Кривенької качечки":
— На, це Дімончик для мене запасну казку знайшов! Дарую!
Тож тепер обидві насторожились: чию хлопець вибере? Кулаківський тим часом демонстрував дива красномовства:
— Так, жили, короче, собі дід і баба. Вже й старі, як шкапи, а нащадків не є.
Софійка з Іркою непомітно перезирнулись: і "Телесик", і "Кривенька качка" починались однаково. Тобто не такими словами, але в обох казках подружжя були бездітні.
— От бабу жаба й давить: сусідів, типу, хоч буде кому в будинок пристарілих здати, а ми взагалі відкинемо ласти, як останні бомжі!..
Напруга сягнула точки закипання. Але за мить Софі йка вже торжествувала, бо Вадим прорікав далі:
— Каже: "Чеши, старигане, до лісу, завали дерево і приволочи мені звідти ломаку". Ну, дід відгавкується: "Стара, ти що, гониш?" А вона жувачкою прилипла: приволочи та приволочи. Задовбало його слухати бабину маячню, взяв бензопилу й почухав до лісу. Поки ішов, як у казках базариться, три мішки з чіпсами схавав. І три пари коржів... кросівок, стоптав. Пісок з нього сипався — ну, піт лився...
Ліда Василівна, вийшовши зі ступору, закашлялась і гарячково заметалась у пошуках валер’янки.
Надихнувшись непідробним інтересом до своєї казки, Вадим удався в повну імпровізацію:
— Ще й довелось лісникові на лапу дати, бо той хтів штрафонути діда! Доволік дерево додому, скалапєцав ломачку й колисочку, дав старушенції. Баба — ломачку в колиску і ну гойдати й виспівувати! Довго гонила над нею всяке фуфло, дід уже думав, що вона не те що приколюється, а зовсім з котушок злетіла. А тут, наперекір всім законам природи, які ви, Лід Василівно, нам на уроках ботаніки впарювали, дерево ожило, і вийшов із нього маленький чувачок. Дід тащиться, баба тащиться! А чувачок до них: "Тепер ви мої папі-ки, а я ваш Телесик. Купіть мені електровудку, я буду щодня на фішінг чухрати й рибку таранити, а ви мені хавку приносити"...
Кулаківський терпляче перечекав, поки керівниця ковтне свою валер’янку, зап’є її зі склянки для поливу вазонів, і вже зовсім піднесено продовжив:
— Поки Змія скликала братву на хавчик, Оленка не просікла, що Івасик-Телесик — не баклан, а просто пургу жене. Та й провтикала, повелась на його розводняк і сама потрапила в мікрохвильовку. Тільки вона коні кинула, Телес бігом — кінці в воду ховати, бо вже й Змія з піплами на хату преться!..
Коли ж після кількох обломів з гусьми Телесик нарешті осідлав одного гусака й щасливо повернувся до предків, точніше, Кулаківський нарешті дійшов хепі-енду у своїй казці, всі очі були вже на Ліді Василівні. Валер’янка подіяла, вчителька узяла себе в руки, навіть змогла зарум’янитись-заусміхатись:
— Дякую, Вадиме... За, так би мовити, молодіжне прочитання... Що ж, діти, цей виступ остаточно переконав нас у тому, що... Що народна казка — поняття, так би мовити, вічне. Завжди актуальне й сучасне! От! На сьогодні досить: ви вже можете бути вільні, а я — в медпункт. До побачення!