— Знаєш, це в мене зовсім не від гарного життя.
Рік тому щось подібне вже чула. Саме так виправдовувався за своє куріння Вадим Кулаківський. Що, і тепер підуть страшилки про родове прокляття?
— Я ж це все ради нього, проклятого.
Таки прокляття? Невже Софійка нехотячи вгадала? Чи Вадим розплескав таємницю свого роду ще комусь, крім Софії?
— Ради Вадима? Ти все знаєш?
— Що знаю? Що він дурень, що гад? — аж відхлипнула Ірка. — Знаю, чого ж не знати! Але люблю його, паскуду! Хто-хто, а ти мене маєш зрозуміти.
Софійчині щоки запалали. На жаль, крім схильності до передчасних зморщок, її обличчя має ще й цю зрадливу хибу: червоніти, де треба, й де не треба! Та, на щастя, Ірка вела своє:
— Ти ж в курсі: його нічим не проймеш! Він тобі не слухняний Дімасик, що виконує всі забаганки!..
Прямо там! Думає: списала в Дмитра математику, то він уже й під її підбором-шпилькою! Вдих — ви-и-идих! Вдих...
— ...Чи вся та шушваль, яка до мене клеїться... Вадима тільки та Росавка Підліснячка зуміла обкрутити! Я оце й пити ради нього привчилась, і курити...
Якусь мить Софійка сиділа, забувши про видих.
— Ти ще й куриш?! — видихнула нарешті.
— А ти що, не в темі? Утім, я завжди знала, що тобі туго доходить. Тоді ж, у роздягалці, ми з Аською та Лізкою книжки, гадаєш, читали?
— Але ж... А запах?
— Запах, запах! Заїв зернятами чи крейдою, зажував жувачкою — та й по ньому!
То он для чого Софійка сьогодні металась кабанчиком по крейду!
— А по кімнаті бризнув дезиком — ніхто й не втямить!
Он чому тоді в роздягалці тхнуло парфумами!
— Але ж... це неправильно! Це... Це шкідливо для здоров’я!
— Ша, ша! Мінздрав мене й так на кожній пачці попереджає! Моя сусідка вже вісімдесят років димить, як паровоз, і нічого — живіша за нас із тобою!
— Ну, не знаю... Але це бридко, врешті-решт!
— Бридко? Та це круто! Красиво сідаєш, отак, ногу на ногу. Береш тоненьку дамську сигаретку двома пальчиками в манікюрчикові, — Завадчучка порилась у сумочці й дістала цигарку. — Плавним відточеним рухом підносиш до рожевих блискучих губок...
— Годі! Фу, фу, фу! — Софійці замість захвату чомусь підступила до горла нудота. — Сховай, це все — не при мені! Та й... Ти сама дуже любиш, коли довкола — дим, хоч сокиру вішай?
— Згодна: шнек нікого не вставляє, — Ірка слухняно сховала сигаретку. — Тобто сморід нікому не до душі. Курити на свіжому повітрі набагато кайфовіше!
— А кайфово, коли йдеш вулицею, а тобі якась мадам у очі дим пускає? Або ще краще — з її цигарки на твою одежу іскри летять?..
— Ех, знов плужиш! Гальмуєш типу! Значить, то якась мутантна тобі попалась! Бо якщо на те пішло, то, за законами етикету, справжні леді ніколи не курять ні на ходу, ні стоячи!
Ірчине глибоке знання етикету зовсім роззброїло Софійку. Вона замовкла.
— Ну так я ж про Вада. Знаєш, відколи стала пити-курити, почав і на пивко запрошувати, й на перекури. Заповажав мене, короче.
— А якщо раптом це, як його... зіп’єшся?
— Я-а-а? Та ніколи! Схотіла — почала, схотіла — кинула, я свою норму знаю!
Помовчали.
— Ну, то я вже піду? — хоч тіло було як чавунне, та Софійка воліла зникнути, струсити це все із себе, як жахливий сон.
— Хіба я тримаю? Ага, ще хотіла спитати... Як ми з Вадом тебе стріли отоді на вулиці, ти з якимось чахли-ком гуляла: що, серйозно пацан твій?
— Сашко Фадійчук — мій найкращий друг!
— Ах, це тепер так називається! Хочещ поради? Не пара ви з ним. Подивись на себе: ти прикольна, не шоха, не тупа, вчишся без фанатизму. Кльова, можна сказати.
Ого! Ірка робить їй компліменти? З якого дива? Не інакше, як зараз ляпне якусь гидоту!
— "А той типаж — ні шарму, ні стилю! — виправдала сподівання Завадчучка. — Та й з баблом у нього, мені здається, не густо! Такий, пардон, і в кафе за тебе не зможе розплатитись!
— Ага, сплю і бачу, як за тебе розплачується скупердяй Кулаківський! — пирхнула Софійка.
— Він не жмот. Він ощадливий, і це не найгірша риса! Зате з ним на люди вийти не стидно! І тачка у нього — супер! Ти щоб бачила віллу Кулаківських — там ого-го! А твій, певно, живе у якомусь бомжатнику! А колеса в нього — від занюханого велосипеда!
Тут уже Софійка не мала що заперечити.
— Що з таким матимеш? Мені як одна знайома казала: за порядним чоловіком у тебе має бути не одна спідниця, — Ірка зневажливо кивнула в бік Софійчиної приношеної шкільної форми. — В тебе має бути сорок спідниць! Як мовиться в рекламі, ти того варта!
Чи не та сама знайома й етикету жіночого куріння Ірку вчила?
— Ще на зріст — мікроб натуральний! — вела далі Завадчучка. — І чеба!
— Чеба?
— Ну, Чебурашка! Вуха стирчать, яку Чебурашки!
— Не стирчать! Ти його впівока побачила і вже...
— Стирчать. Придивись. І вчиться, мабуть, погано.
— Ой, хто б казав! — спалахнула Софійка.
— Ну, на відмінника точно не схожий! Він хоч до школи ходить?
— Принаймні на чужих шпорах не виїжджає, контрольні робить сам! — вдих-видих уже не поможе, роздраконеної Софійки тепер не спинити!
— Що, вже й до Іваненка приревнувала?
— Ні, до Кулаківського! Бо я подумала... Тоді, під галереєю... Що ви... цілуєтесь! — натужно, але й переможно звелась на ноги.
— Цілуємось? — якось аж боляче скрикнула Ірка. Але відразу спохопилась: — Нє, ну це — теж! Це, як мовиться, само собою... буде колись...
— Що ж, хай щастить! — чомусь зненацька стало ще й шкода цеї нестерпної Завадчучки.
— Бувай! — уже теж несердито буркнула Ірка. — Ось перекурю й теж попливу!
12. ЛАБІРИНТ?
Крім Лесі й Ірки, за Софійку сьогодні згадала ще й Ві-ку-ку: прийшов її лист із Леськовичів. Подружка, як завжди, детально описувала місцеві новини, висловлювала свій захват реставрацією замку. Тут окрема сторінка виділялась похвалам на Пустельникову адресу: який він наполегливий, самовідданий, як невтомно стежить за тим, щоб кожен барельєф відповідав первісному вигляду!.. І ця туди само!..
Проте між усіма Вітиними рядками наскрізно сльозили голосіння про Павликове мовчання.
Минулого літа, у таборі в Леськовичах, Віту з Павликом зісватала саме Софійка, і тепер відповідальність за те, що кругловидий юний художник Павлик давно не пише Віті листів, лягала цілком на її, Софійчині, плечі. Страх як шкода подружки: її, Софійку, принаймні ще любить бодай "мікроб" Сашко, а сердешну Віту...