— Авжеж, у кожного своя морока... Наприклад, я — мушу чимдуж бігти на підвечірок!
Он і в Алли Іванівни свій клопіт. Щось там із Андрієм Ігоровичем погиркались. Навіть гуляти своїх підопічних повели на різні майданчики: дівчата на першому квадраті, хлопці — на п’ятому... А в Павлика творча криза. На гуртку за інтересами хоче малювати пейзажі. А дуже тут не розженешся: все таке ж розграфлене, як ота шахова дошка, з якою Софійка так і не впоралась на першому занятті.
— Дві квіточки вправо, дві квіточки вліво — страх як мальовничо! Не дитячий табір — казарма! — нарікає він. — Тут лиш військові паради проводити!..
Бурчить, бо який із Павлика військовий? Подушка подушкою! Але й справді: у цих одноманітних рівних алейках, у квадратних клумбочках було щось нудне, гнітюче. Та що ці негаразди порівняно з Казимировими?! Он у кого справжня біда! Софійчина думка кружляла довкола нього, як Ві-ку-ку — довкола хазяйства. На жаль, почувалася цілковито безпомічною!..
Для початку вирішила підходити здалеку. Не ставити питання руба, а потрохи-потрохи по-вивідати про Завтрашнього усе що зможе. Гляди, щось і з’ясується! Та й узагалі, чи не видумав хлопець проблеми сам? Стільки прожити в темряві й самотині — чия психіка витримає?
Правильний діагноз — це, як мовиться, вже половина лікування. Хай, наприклад, розкаже про своє дитинство, розвіється, виллє душу, покаже Софійці решту замку і таке інше.
— Ключ! Минулого разу ми з пресвітлою Софі зовсім забули про ключ! — загукав Ян-Казимир
14. Цє вже шось!
при зустрічі й простягнув Софійці різьбленого приіржавілого ключа. — Я перевіряв: балконні двері відмикає чудово!
Спокійно, спокійно! Не збитися з думки! Зараз важливі не двері, а...
— Шафа! — обірвала на півслові господаря. — Які ще речі є у шафі?
— Нічого, Софі! Тільки тріски й облущене покриття! Вони давно усе забрали. Забрали б і ключа, якби випадком не впав у щілину. Забрали б і шафу — на розпал, якби не моя поява в тісній кімнатці!
Отже, нічого? Це — нічого! Це ще нічого не значить! Є ж іще Софійчина шафа. Вона може підказати що-небудь?..
— Панна чимось заклопотана? В панни щось трапилось?
— Га? Ні! Усе гаразд! Ведіть мене, паничу Завтрашній, до нових замкових вершин!
— Софі хоче полізти на вежі?
— Можна й туди!
Вони подряпались крутющими спіральними сходами.
— Поруччя — дубове. Ще не одне століття витримає! — хвалився якістю. — А ось — бак для води, цілісінький. От лиш під час війни в котрусь із труб поцілив снаряд — тепер західна стіна постійно мокріє, що не доведе до добра!
— А ви, бачу, хазяйська дитина! Певно, помагали будуватись?
— Я? Що ви! Коли завершували дім, я ще в пелюшках лежав. Просто нас сусіди часом заливають. От би і їм таку надійну систему!
— Сусіди? — насторожилась. — А хто ваші сусіди?
— Ну, найближчі до нас — Цвітковські: вони в Лукашах мешкали. Зараз виліземо нагору, звідти побачимо те село. А інші — геть далеко, бо довкола — все батькові землі.
— Тоді як же ті сусіди могли вас заливати?
— Заливати? Ви про що, панно Софі? Заливалися вони хіба самі: горілкою та винами, коли приїздили до нас у гості.
— Але ж ви сказали "заливали"! Система, кажете, в них ненадійна!
— Ненадійна система, бо якби надійна, то досі б панували. А так — от зараз поглянете! — ні від маєтку Цвітковських, ні від якогось іншого сліду не зосталось!
Поки Дашківський вилазив на дах, аби звідти подати руку Софійці, вона швиденько дістала із сумочки заповітний блокнотик і на чистій сторінці записала:
"Сусіди нас часом заливають"
Здається, для першого разу непогано.
15.На даху
Ось і оглядовий майданчик. Огороджений ажурним парканчиком. Просто на найвищій вежі, над сірою бляхою покрівлі.
— Там, де іржаві латки на даху, — то вже недавно перекривали. Здалось їм, що краще буде, — пояснив Дашківський. — Нове пропало, стара ж бляха — досі як нова!
Стала на повен зріст і ахнула. Довкруж безконечні простори! Парк, схожий на ліс, хатки й табір із купальнями!.. Далі — неозорі поля в смугастих перелісках, якесь село...
— А там, на самому небокраї, може, наш Вишнопіль? — замружилась до обрію. Дивовижа: самого замку майже нізвідки не видко, а з нього!..
— Може бути, прекрасна панно! Не знаю, на скільки миль видно (ніколи не любив алгебри). Але знаю, що недарма військові облюбували замок: видно все на світі!Саме звідси я помітив вас уперше, мила панно! На колишніх купальнях, зроблених татком для моєї матки! Спершу вас навіть за русалку сприйняв!
— Ота вимощена каменем стежечка в травах — теж робота вашого татка?
— Так, для її ранкових прогулянок.
— Він, мабуть, дуже кохав свою дружину?
— Можливо, — ухильно відповів Ян-Казимир.
Ти ба, не хоче признаватися? Соромиться? Не довіряє?
Він же перевів на інше:
— Я подовгу люблю сидіти на вежі. Це прискорює час.
— Прискорює час?
— А ви не знали, люба Софі? — Завтрашній примостився на баштовому зубцеві, на сусідньому запропонував сісти Софійці. — Чим вище — тим швидше, це ж зрозуміло! Тут я можу просидіти хоч і цілий день, а здається — ніби одну годину.
— Ви хочете сказати, що внизу...
— Так-так, Софі! Ви помічали, як повільно йде час у підвалі? Там побудеш хвилину — а наче цілих півдня!
Еге ж, коли бродили з Вітиним татом по підвалу, гадала, що минула ціла вічність!
— Це видно навіть на перший погляд, — продовжував. — Стільки всього вже поміняли на даху: і покриття, і цеглини у вежах... А в підвалі — все як і було! Час там стоїть, а тут — летить. А на ставку, і взагалі поза мурами замку, час іде ще скорше. Він — як вітер, що обвіває замковище, майже не чіпаючи його самого. Тут він мовби зупинився. І я разом з ним...
Знову — про наболіле! Софійка співчутливо потисла Казимирові руку: все буде гаразд, мовляв. І вкотре помітила: його тіло мовби і є, але,
коли натиснути на нього міцніше, — то наче повітря..-
__Я — ніби те деревце, — показав на дубочка ніколи не стану розлогим і крислатим, але
ж і вирвати мене можна хіба разом зі стіною...
16.Ще один дарунок
На гуртку Софійка намагалась подолати натюрморт, любовно виставлений Любою Савівною. І думала тяжку думу. Пам’ять підсунула їй недавні Казимирові слова. Ні, те, щона даху він мовив: "Не знаю, на скільки миль видно", — підозри не викликало. А те, що сказав далі... "Ніколи не любив алгебри!" Для його десяти років — наче трохи зарано? Софійка й то вчитиме цей предмет лиш із вересня (хоч уже має до нього відразу), а він...