— Вибач, не люблю, коли в мене стоять за спиною!
Грубіян! Егоїст! Задавака! Зараз вона йому!..
— Ніколи не думала, що в тебе на потилиці очі є!.. — вигукнула мстиво і швидко покрокувала до свого нового робочого місця.
До кімнати прибігла перша. Як добре, що тут ще нікого нема! Впала на ліжко й тяжко заридала. Сьогодні все проти неї. Шахову дошку без лінійки (Люба Савівна сказала, щопочатківцям така робота гарно тренує руку) намалювати не вдалося. На Софійчиному аркуші вона роз’їхалась, наче поламана колісниця. Софійка нервово подерла малюнок (який сором!) і взялась до акварелі. Фарба розтеклася, і Софійка спересердя усе завазюкала чорним (о, ганьба!). Марно заспокоювала Люба Савівна, марно умовляла Віта!
Софійка втекла геть із того проклятого гуртка за інтересами.
їй ніщо не потрібне! Вона нікого не хоче бачити! Прагне тільки додому, додому, додому! Зараз же спакує свої манатки: може, ще встигне на вечірній рейс? Фе, що з цією сумкою? Чому вона так смердить? Що це...
Леле!.. Тільки нині Софійка згадала, що одну з торб мама напакувала бутербродами та іншими наїдками! Щоб дитя не було голодне... А дитя ходило голодне, дитя давилося супами і зовсім забуло про мамині запаси!
Що тепер із цим добром? Перебрати? Викинути? Доїсти й отруїтися? Сльози фонтаном бризнули на білу наволочку.
А вночі знову лунала "Місячна соната".
Тихенько підійшла до вікна, заслухалась. Певно, невідомому піаністові було так само сумно, як і Софійці: мелодія розливалась тужливо, безнадійно... і прекрасно!
Знову хлюпнули сльози. Софійка хлипала і раз по раз утирала солоні потоки білою шторою. Втирала і втішено усміхалась.
Так плаче дитина, коли її пригортає і жаліє мати... Так плаче дівчина у принца на грудях... Так плаче без п’яти хвилин семикласниця, згорнувшись калачиком і поринаючи у сон...
7. Дарунок
А наступного ранку, не встигло ще просурмити "Вста-вай, вста-вай, шта-нята одя-гай!", до табору нагрянула мама. Збентежена і перелякана, вона обнімала доню за плечі й безперестанку говорила:
— Вчора отримали твого листа!.. Тато не хотів мене відпускати, казав, що це в тебе на перших порах, що це минеться, але я наполягла!
— . ..Ота твоя фраза: "Тут дуже добре, і, щоб я не плакала від щастя, про мене постійно дбає біла
медсестра"! А коли прочитали, що в таборі дуже смачні супи, навіть тато погодився, що з тобою біда! — Мама тремтячими руками мацала Софійчину голову й ніяк не могла второпати, до чого тут конспірація і шифрування.
— .. .Може, я збігаю до лікаря і взнаю діагноз?.. Ось, — кидалась вона від торби до торби. — Ми спакували тобі трохи перекусити... Все, що ти просила... А ще — горнятко тушкованої картопельки... Бабуся — трохи смаженої рибки... Канапки...
— ...Чи, може, тебе сьогодні ж забрати? Чи, може... Доню, кажи, чого ти хочеш, кажи, як тебе рятувати!!!
Ну, яке забрати?!. А ставок, а замок, а "Місячна соната"? У Софійки тут стільки справ, а мама — забрати! Канапки! Вона цінує мамину працю, але...
Не мама, а велика дитина! Ледве заспокоїла, ледве переконала, що все гаразд! Смішна! Мила, дорога і кумедна мама!..
Уже провела її до табірних воріт, як вона спохопилась і запорпалась у сумочці:
— Ой, зовсім забула! Тато купив тобі... щоб могла подзвонити, коли захочеш... Ось!
І простягнула Софійці... мобілку!!!
...Якось так несподівано все звалилося, що не спромоглась навіть гідно стішитись! Та ще й ці наїдки: як їм дати раду?
На допомогу прийшла Алла Іванівна. Завваживши Софійчину розгубленість, вона проголосила:
— А зараз, дівчата, ми всі виручимо нашу товаришку й організовано порятуємо її від навали харчових запасів! Усі — на картоплю! На рибку! На бутерброди!
Поклик знайшов щирий відгук у співчутливих серцях "НатАлінОляДашІлонаРиту.. й за якихось чверть години торбину було спустошено.
8. Бентежна екскурсія
Тепер, коли всі під’їли, а отже, подобрішали, можна завести про наболіле.
— Алло Іванівно, а чому те місце, де ми плаваємо, називають панськими купальнями?
— Ти ж бачила, який пологий берег, який чистий пісочок? Там колись панський пляж був! Тут у селі ніби якісь Дашківські, чи як їх там, панували.
— А мешкали де?
— Вам за буйки не можна, то ви й не бачили. Далі, за очеретом, — палац їхній. Гарний, з башточками.
Отже, не примарилося! Замок справді є!!!
— Якщо гарний,— підступала все ближче, — то чому б нашому загонові не піти до нього на екскурсію?
— На екскурсію? — аж стрепенулась вожата.— Хоча... Якщо— вдень... І якщо— всі
разом... І якщо — не заходити всередину... Спробую домовитись!
Ось він, маєток! Ось воно, заповітне! Входили на територію — за високі цегляні мури, а Софій-чине серце вискакувало з грудей.
Спочатку — численні господарські будівлі, потім — лабіринти забрукованих алей у темних хащах (бідолашні пани! як їм було тут холодно й вогко!). Аж раптом — високий шпилястий дім!
— Насправді це не справжній середньовічний замок. Справжніх на нашій території не збереглося, — уточнила вожата. — Це тільки стилізація під замкову архітектуру. Зроблена із новіших матеріалів.
— То це не старовинне? — аж зупинився Павлик, який щойно вправно робив замальовки побаченого.
— Ну, років двісті, мабуть, є! — Алла Іванівна з цікавістю зазирнула на Павликову роботу (диви, як їй, то можна!). А може, вона просто підступала ближче до Андрія Ігоровича?
— Тому краще не шуміти, бо ще щось обвалиться на голову! Не бігати, не штовхатись, до експоната руками не лізти!
Справді, тут і на стінах росте трава. Он, на башті, — навіть деревце! Дубок, здається? Що ж буде з баштою, коли він виросте?..
Загін "Орлятко" слухняно повернув за ріг, слухняно розкрив рота на широку засклену веранду, на ажурні балкони.
І раптом...
Раптом звідкись ізсередини залунали фортеп’янні акорди. За мить вони перетворились на справжнє музичне шаленство: так поодинокі дощові краплі стають хлющею.
— Оце, діти, звучить "Місячна соната" Бетховена! — Вожата ще не вийшла з ролі екскурсовода. — Ой... Тут же — двері замкнено!.. Це ж — не ніч!.. Діти! Ой-ой-ой! Мабуть, пора до табору!
— Але нас так багато: що може нам загрожувати? — намагалась переконати Софійка. — Давайте ліпше все дослідимо!