— Ну, лізь сама! Тільки ж, доцю, постарайся обережно! — просила жінка. — А я піду трохи в дворі попораюся. Тільки буде стеля валитись — кричи!
Вечоріло, і на горищі стояли суцільні сутінки. Вони згустились ще й через, напевно, столітню пилюку, яка здійнялась одразу після того, як на горище вилізла Софійка. До того ж кругом усе зарипіло й зашелестіло: певно, розбігались по сховках численні кажани, сови, миші, комахи та інші мешканці.
Серед протрухлого сіна, поїдених мишвою солом’яників, дірявих кошиків, іржавих баняків та іншого мотлоху вихоплювала очима все, що
нагадувало папір. Аж затремтіла, коли натрапила на білі плями аркушиків. Вихоплювала їх із пилу, як вихоплюють коштовності з вогню. Нічого, що сама польська мова, разом із Дашківським усьому дадуть раду!
Коли вже мала злазити, помітила в сіні кутик якоїсь наче книжки. Не пам’ятала, як схопила його, як здмухнула розкішний шар пилюги. Зошит! Вузенький довгий сірий зошит у шкіряній палітурці, з витисненим орнаментом вгорі кожної сторінки!
Не зразу второпала, що записи на них — українською. "Відомості про злочинство, яке може статись у родині Дашківських", — прочитала на першій сторінці. "Розповідіпокоївки Секлети", — прочитала далі, й від захвату аж запаморочилось у голові.
"Знову казала мені сьогодні Секлета, — впивалась поглядом у рядок за рядком, — що бачила, як Гонората..."
Ні, це неймовірно!
"А я їй: "Неправда тому, бо ж не хворіє, а кращає з кожним днем!"
Ох, перевести дух! Вщипнути себе: може, сниться?
"Тримає образу, що колись не дозволив..."
Ой, рятуйте! Оц-ц-це-то знахідка! Ойо-йо-йо-о-о-й! Ряту-у-уйте!.. Гур-гур!.. Трісь!.. Рип, геп!..
Господи, що це? Софійчині ноги зависли на драбині, одна рука впирається у тверду сінешню долівку, а друга... Лишенько, в чому це друга? В якійсь діжечці, куди, видно, стікає з дірявого даху брудна дощова вода!
Захопившись, вона забула, що ляда на горищі відчинена, й провалилась донизу! Он і глина сиплеться, і два щаблі старої драбини зламано! Голова тріскається, коліна болять, на лікті кров: мабуть, об гвіздок розпанахала. Та дрібниці! Бо ж папери!.. Чи папери цілі?!
Помацала за пазухою сарафана: польські записки на місці. Лиш кілька випало долу. А зошит? Він же був щойно... Ага, стирчить із діжки! Миттю витягнула вже трохи намоклий зшиток: удома кожну сторіночку пересушить!
— Що сталось? — вбігла перелякана хазяйка.
— Все гаразд, тьотю! — щиро всміхалась до неї прим’ята, сіра й заляпана проява. З купою брудних паперів і павутинням на голові.
35. Мамина хустинка
Ну, це не Софійка, а нещастя якесь: біла лікарка вдруге надавала їй невідкладну допомогу. А весь "НатАлінОляДашІлонаРит" співчутливо охав і ахав.
Проте вийшло навіть нічого: білі бинти вельми личать до засмаглого тіла. Єдине, що псувало
вигляд, — це великий соковитий синяк під оком: здається, бровою "зачинила" двері з сіней у світлицю. Лікарка сказала, що до весілля загоїться (тобто до повернення додому — трохи стухне). Алла Іванівна ж пообіцяла замаскувати вавку своїм фірмовим тональним кремом. А Пав-лик — той узагалі запевнив, що синє личить до Софійчиних блакитних очей, і навіть радив підмалювати друге око. А він, як-не-як, у кольорах тямить!
Та й очі над синяком сяяли! Знайшла, знайшла! Звісно, це тільки дещиця й аж ніяк не відповідь на головне питання. Та справжні пошуковці завжди починають з найдрібнішого!
Що справді погано, — Софійці призначено два дні постільного режиму. Зрештою, і це пішло на користь: перечитала всі записи. Взялась би до польських, але в табірній бібліотеці немає польського словника!
Ледве діждалась тієї щасливої миті, коли її виписали з постелі. І коли Павлик і Люба Савівна знову вибрались на етюди до замку.
Цього разу, якщо хотіла йти на етюди й собі, забувати мольберта не випадало. Доведеться малювати!
Зате допоміг випадок. Пейзаж у Софійки катастрофічно не виходив: башточки роз’їжджались у різні боки, дерева уподібнювались колодам, а
фарба немилосердно розпливалась. Це, звісно, роздратувало дівчинку. І вона справді мусила піти погуляти і розвіятись.
— Матка Боска, де це Софі пропадала? — кинувся назустріч привид. — Перепрошаю, пресвітлій панні хтось зацідив у око? — запитав стурбовано, коли придивився ближче.
— Постраждала за нашу справу! — гордо відповіла. — Щось розповім пізніше, а дещо обговоримо вже зараз.
Вони пішли в кімнати для гостей на третій поверх: там Софійка ще не була.
— Тут у нас вісім просторих кімнат, — розповідав Казимир.— А тут — вихід на прогулянковий майданчик. Гості приїздили з різних міст і країн, прекрасно відпочивали й розважались.
— А... який-небудь цілитель чи аптекар у вас гостював? — шукала ниточок до розв’язання головного.
— Аптекар? Ні, але лікар... Високий такий, з борідкою... Був недовго, десь із місяць... У нас його шанобливо кликали доктором Ланфре.
— Де зупинявся?
Завтрашній повів Софійку в докторову кімнату.
Дивно було б побачити й тут речі з минулих часів! Пробірки й бляшанки по кутках були надто схожі на ті, що валяються повсюди з часів
військового шпиталю. Все ж не гидувала їх піднімати й роздивлятись.
— Що ще відомо про цього доктора? — зосереджено вдивлялась у чергову пляшечку.
— Та ніби й нічого... Якийсь час навіть ходила чутка, ніби в них із Гоноратою може скластися одруження...
— Так-так, і що? — питала голосом лікаря, якому от-от відкриється назва хвороби, і не переставала порпатись у смітті.
— Але так усе й стихло.
— Не те! — розчаровано відкинула склянку й занишпорила попід стіною.
— Звісно, хотілось би кращого результату, — погодився хлопець, — але, видно...
— О! Що це? — Відколупнувши в куточку над плінтусом латочку фарби, потягла за неї і... витягла злежану й потьмянілу носову хустинку.
Завтрашній неохоче оглянув знахідку.
— ...Мамина! — закричав подивовано.
— Мамина? — Софійчині підозри ніяк не клеїлись докупи. — Може, Гоноратина?
— Та ні ж, ось її ініціали: "М. Д" У нас на кожній хусточці, навіть на носовій, було вишито шовком ініціали! Це ж скільки років тут пролежала! Якби не плінтус... Звісно, і вилиняла, й пожовкла, і замурзана! На ній сльози! — тріпнув хусточкою і вказав на пилинки.