40. Дві ЗРАДИ
Вдома змусила себе охолонути, одуматись, оцінити обстановку тверезо. Не треба, звісно, так швидко розкисати, коли ворог намагається тебе розжалобити. Але й з одвертими атаками наразі ліпше не поспішати. Засідка є засідка: не висовуйся.
Найпершим тишу засідки порушив лист Ві-ку-ку. Софійка зраділа: нарешті! А потім... Ні, лист як лист: привітний, сповнений подяками за Різдво й усіма можливими новинами. Та мало не в кожному абзаці — Рося. Вирішила розрівняти
свої кучері й відпускати волосся, щоб відростити косу, як у Росі. Записалась на уроки вокалу, бо ж Рося каза’, що в неї, Віти, гарний голос. Перестала їсти рибу, бо ж Рося не їсть і он яка гарна. Кришить собі петрушки стільки, як буряну поросяті: може, додасться Росиних талантів. Передає Росі щонайщиріше вітання. На завершення, як грім серед і так уже спохмурнілого дружнього неба, просить Софійку надіслати... Росавину адресу!
Яка підла зрада! Росава навмисно забрала в неї єдину подругу, але ж Ві-ку-ку!.. Як могла так легко здатися безстрашна й жертовна Ві-ку-ку?! Як могла вона, така проноза, не розпізнати в русалчиній шкурі лютого ворога?! Все, все! Кінець дружбі!
Другими стали Вірка, Надька й Любка.
— Я... Ми... Тобі треба таке сказати, таке сказати!.. — відхекувалась на порозі Люба.
— Зачини двері, це дуже секретно! — проскоромовила Надя.
— Сашко... Ми підслухали... Тобто ненароком почули... — задихалась від бігу й хвилювання Віра.
— Не до тебе телефон — не бери за трубку, не тебе цілують — не підставляй губку, бо я перша почала! — штовхнула її Люба, яка донині пишалась тим, що саме її Софійка підганяла з читання й арифметики.
— А я що, не маю права? — домагалась Вірка.
— Сашко домовлявся про зустріч з однією дуже красивою дівчиною! — скоренько випалила Надя, поки сестрички воювали за право слова.
— З зеленими очима! — Сестри, погрозливо зиркнувши в Надьчин бік, поспішили додати бодай щось.
— Коса до колін!
— А вбра-а-ана-а-а!
— Спокійно, спокійно! — втихомирювала Софійка і себе. — Хто з ким коли і про що домовлявся?
— Учора під вечір вона прийшла до нас додому! — мерщій узялась відповідати Надя.
— Покликала Сашка! — вискочила поперед неї Люба.
— Він вийшов! — додала Вірка.
— Але кватирка була відчинена, і ми все чули!
— Майже все!
— А ти взагалі була на кухоньці, то й мовчи!
— Вони домовилися, що Сашко ждатиме її на зупинці післязавтра, в суботу, о першій годині дня! — вдало скористалась моментом Надька, за що знову заробила два невдоволені погляди.
Ну й заявочки! Вчора зустрічався з нею, Софійкою, завтра — з Росавою? А на неділю о п’ятій у старому паркові — знову з Софією? Сам же
призначив! А вдавав, ніби його обіцянка показати Росьці місто — жарт! Хай Роська, але Сашко? А в очі такий добренький, хоч самого пий замість валер’янки! Боже, де межа людському лукавству?!
Де стояла, там і сіла. Тільки й спромоглася запитати:
— А.., моя фотографія у його портфелі... ще є?
— Ще є! Ми перевіряли! Але наче зім’яв її хто... І по лиці... тріщини пішли! Наче вона скляна і хтось по ній стукнув! — пояснювали одна з-поперед одної.
Краще б зовсім викинув!
— Вона, звичайно, красива, але ти теж! — Сестри, втішаючи, в три пари рук гладили Софійку по плечах, по голові. — Хочеш, ми спробуєм його переконати?
— У жодному разі! Навіть не здумайте йому щось про це все казати!
— Могила! Знай: ми — за тебе! Усе-все будем тобі розказувати!
Діти — остання фортеця останньої вірності!.. Хоча хтозна, хтозна... Тепер уже нікому не можна по-справжньому довіряти!
Ще зовсім недавно Софійка відмовляла Завадчучку від плану "Б". Тепер зателефонувала і запросила терміново уточнити деталі.
— Між іншим, ти можеш прихопити завтра до школи яку-небудь перуку? — запитала перед тим, як покласти слухавку.
— Що, міль повибивала в твоїх бабських мичках залисини?
— А що їй лишалося після того, як догризла твою єдину мозкову звивину?
— Тобі яку: чорну, білу, шатен, каштан чи баклажан? — змилостивилась нарешті Ірка.
— Каштани й баклажани можуть прийнятись тільки на такій угноєній косметикою лисині, як твоя! Мені ж давай таке, щоб менше впадало в очі!
— Ніколи не впадає в очі якраз натуральний колір твого волосся! Гаразд, підшукаю, що тебе зробить бодай трохи схожою на сучасну дівку!
Що ж, на жаль, справжніх друзів не існує, і це вже доконаний факт.
Зате не перевелися військові союзники.
41. План "б"
Дія знов буде у спортивній роздягалці. Шкода, звісно, що Росьчиної ганьби не побачать хлопці.
Але те, що її свідками стануть дівчата, — вже пів-діла. Піде розголос, як брехня по селу!
Пункти плану прості. Завадчучка прикидається, що забула спортивне взуття, й вишиває по роздягалці у своїх новеньких шпильках. Софійка перевдягається, балансуючи на лавці. Росьчині фірмові адидасики про всяк випадок заздалегідь вилучаються з пакета. За батарею на їхнє місце завбачливо укидаються загорнуті в газету кимось давно покинуті кеди. Вичікується момент, коли Роська зостається в шкарпетках і...
— Ай! — дефілюючи туди-сюди, Ірка, ну, треба ж такого, дуже ненароком зачіплюється шпилькою за Росьчину шкарпетку.
— А-а-ай! — це Софійка в ту ж саму мить незграбно похитнулась на лавці й — треба ж такого! — падає просто на Роську, зваливши її на підлогу.
— Що таке? — більшість дівчачих облич здивовано повертаються в бік оказії.
— Ай! Ай! Ай! — Ірка, нібито визволяючи шпильку, нехотячи прориває нею дірку в шкарпетці. Ну, ніяк не відчіплюється! Приросла до неї, чи що?
— А-а-а-а-а-ай!— чимдуж репетує і Софійка (все має відбуватись якнайголосніше): адже, па-
даючи, вона геть придавила Роську і хоче звестися, з усієї сили чіпляючись за Підліснячку.
— Ой! Ой-ой-ой! — це вже верещить і сама Роська, бо руки й живіт їй з усіх сил давить Софія, а між пальці ніг уп’ялося щось гостре й болюче.
Дівчата з цікавістю стежать за малою купою.
— Ай! — Ірка мусить допомагати собі руками.
Може, хоч пазурі впораються з тією шкарпетиною? Та легше здерти луску з риби!
Софійка тільки мовчки сопе: вона знає Росьчину силу і відчуває, що зараз відлетить у куток. Скоріше б уже Ірка!..
— Єс! — це Ірчин знак, що справу зроблено.