Софійка давно забула про Малофонтанну вулицю і вигулювала Ростика в інших кутках. Центр, де зовсім недавно продавались ялинки... Сашкова точка... їхній колишній спільний будинок... Марно тягала візочка туди-сюди, марно вдавала, що милується місцевими краєвидами, й кидала нарочито байдужі погляди по вікнах знайомого напівпідвалу!
Ніде, ніде немає того безсовісного Фадійчука!
Ясно, до кого тепер тягне його, "рожденого, хрещеного і молитвеного"! Хитро придумали: стрічаються, певно, десь подалі від Софійчиних очей! Цікаво, як Підліснячка поєднує ці побачення й заняття в математичному гуртку? Адже вона, саламандра тритонівна, уже й туди свої плавці запустила. Суть не в алгебрі, звісно: хай би кисла в ній, не просихаючи. Але ж на гурток ходить Дмитрик! Топчеться шлях до його серця через ікси та ігреки! А як проникливо зітхала, коли Іваненко сів до піаніно! Така вже вразлива до музики, що хоч плач! На щастя, подзвонили на урок, і ця сирена смачноголоса не встигла продемонструвати свого вокалу. Втім, Софійка не здивується, якщо вона сяде за фортеп’яно...
Скрізь, ну скрізь улізе! От, наприклад, учора Софійка висловила Діді Василівні тривогу за її здоров’я, бо вже тяжко дивитись на її накульгування. А вчителька:
— Які ж ви у мене добрі діти! Он і Росавка щодня пропонує свою допомогу. Наївна дівчинка: хоче зцілити мене! Та ніхто з лікарів не береться! У кого тільки не була на прийомах-консультаціях!.. Не знаю, чим кінчиться!.. Але за співчуття, дівчатка, щире спасибі!
Отак і на літературі, й на малюванні, й на фізиці: Софійка надумає допомогти, а чує у відповідь: "Спасибі, Росавка уже зробила!.."
Якби збереглися бодай Оришчині молоді світлини! Тоді Софійка через шафу, яка — дівчинка відчувала це! — вже готова була до примирення, прослідкувала би весь бабчин маршрут і всі її вчинки! Але й тут, кажучи Вадовими словами, повний прокол: укотре сварячись із чоловіком, бабка згарячу спалила весь невеличкий родинний фотоархів! Зосталися тільки пізніші картки, серед них і дуже на тоді рідкісна й кумедна, бо на ній не завмерлі постаті, а рух: розлючена Оришка доганяє з лозиною збитошного Іванка. Але й така дотепна фотка Софійці не зарадить.
Визволила братика з візочка і стала ходити з ним туди-сюди. Ростик так потішно робить перші крочки. Ще зовсім недавно це викликало б шалену радість у Сашка, бо любить (любив!) Со-фійчиного братика ще більше, ніж Чорнобілку. А тепер, тепер...
Не стукати ж до Сашкової хати? Є ж якась межа принижень! До дзвінків теж не опуститься. Точніше, пробувала так, для цікавості: переконатись укотре, що "поза зоною"... Тепер, якби оце сам подзвонив, слухавку б кинула! Знехтувати їхньою
давньою дружбою! Зневажити всі пережиті разом страждання!
— Зюбака! — показує Ростик на пса, котрий, висолопивши язика, мирно біжить своєю дорогою. Софійка сміється й озирається навколо. Ні, не чує Фадійчук, як дотепно перекручує слова її братик! Хіба ж не вчила вимовляти "собака"? Але малий уперто бачить у нього насамперед зуби! О, якби ще почув Сашко, як доречно малюк називає вівчарку "гавчаркою"!..
Знічев’я заїхала навіть до тітоньки Сніжани, але, звичайно, її вдома не застала. Дядько Сергій повідомив, що вона з Росавою зараз на обході. Черепки білокрилівських горщиків уже занесено в підвал (там завелися вужі, тож тітоньки туди не пускає, ходить сам) як пройдений етап: Сніжана вже вміє складати навпомацки. Пустельник не без гордощів узявся переповідати Сніжанині успіхи в лікуванні суглобів, загоюванні ран і цілющих масажах. Щось почав був і про освоєння тітонькою оперування без хірургічного втручання: мовляв, це якась забута давня технологія, все полягає в чутливості та вправності рук. Але, зачувши всоте Росяницине ім’я, Софійка відверто запозіхала й заквапилась геть.
— Сидіти б ліпше тітоньці в декреті й льолі мережити! Дивіться, аби такий фанатизм та не
зашкодив малому! — якомога приязніше висловила тривогу про здоров’я майбутнього братика.
Ростик і Чорнобілка — єдині її справжні друзі, єдині, заради кого варто жити! Підсунула під подушку сонькові жмутик полину: накупила сухого зілля в аптеці й тепер за Ростика може не хвилюватись. У всіх своїх кишеньках теж носила заготовлений бабусею Ліною для Ростикової купелі сухий любисток. Ось весною з’явиться свіжий — діятиме ще краще!
Навіть у Чорнобілчину постіль підсипала пахучих трав, хоч та, правда, до нових ароматів ще не звикла й тікає ночувати у вітальню.
Крадькома порозсовувала зілля по квартирі й навіть по балконних щілинах: справді, ці дні Росяниця її не займає і навіть не так дратує.
Повернувшися з прогулянки додому, тихцем поклала жмутик ще під килимок при вході, не зашкодить!
У двері подзвонили.
— Софійко, нарешті ти є! — до квартири аж за-стрибнула... Любка!
— Щось із Сашком?!! — похолола.
— Еге, з ним щось робиться: кілька днів намагається передати тобі листа, а сам прийти боїться! Наказав особисто в руки, а я третій день не можу тебе застати!
Любка урочисто вручила Софійці бувалого в бувальцях конверта. І спрагло заблагала:
— Сказав, страшенно секретно. Розкажеш, що там? Хоч півсло-о-ова!
Софійка, переборюючи хвилювання й цікавість, чемно й рішуче завела дівчинку на кухню пити чай. Сама ж зачинилась у своїй кімнаті. Тремтячими руками роздерла конверта. Від самого вигляду знайомих, таких дорогих закарлючок потепліло на душі. До щему рідні слова з помилками застрибали перед очима:
"Софійко тирміново треба зустрітись. Жду тибе цеї суботи в чотири години вечора, шіснацята година дня, біля входу до старого парку. Щоб там ни сталось знай, що ти... (Далі йшли густо закреслені речення.) Що я для тебе... (Знов закреслення.) Що я тибе завжди... (Закреслено.) Що я тибе ніколи... (Покреслено-замальовано.) Краще все скажу в розмові. Вибач, ти знаїш, що в листуванні я не майстир. Сашко".
Господи, цей лицар пера і геній художнього слова її доконає! Мало того, що школу пропускає, то ще й поґедзяв усього листа! І Софійка тепер ніколи не дізнається, що ж вона таке і що Сашко для неї завжди, чи то пак ніколи!..
Але субота завтра! Бігом сказати Любці, що згодна! Згодна, згодна, згодна!