Правда, зараз ашників забрала Олена Гаврилівна. Виявляється, усіх вишнопільських школярів учителі розділили на групи, аби розвести по різних музеях.
— Вікторіє Кущ, ти будеш разом із 7-В! — за списком шикувала своїх Ліда Василівна.
— Ми уже восьмий! — почулись обурені вигуки.
— І в нас немає Вікторії Кущ!
— А Софійчина подружка Віта? — витріщила очі кураторка.
— Вона Терен! — засміялись, бо вже знали Вітине прізвище.
— А терен хіба не кущ? — відстоювала свою бездоганну професійну репутацію біологічка. — Словом, Віта з нашим сьом... восьмим "В" іде в краєзнавчий музей — один із найдавніших музеїв цього типу!
Тут уже ніхто не перечив. І Софійці, хоч як глибоко образилась на подругу, довелося стати поруч з нічийною Віку-кусею. Адже, як написано в "Маленькому принцові" (його Софійці ще в першому класі мама читала), ми відповідаємо за тих, кого приручили... Вони попрямували за рештою вешників.
Яка ж навколо краса! І все інакше: запахи, звуки, будинки, рослини... А пальми де ? Невже вони тільки в Ялті? Люди цікаві: спокійні, вільні, в панамах, банданах, капелюхах та ще якихось чудернацьких головних уборах, деякі в купальниках просто на вулиці!.. Кажуть, це їх ще мало, а в кінці літа за відпочивальниками ніде голці впасти!
Навіть сонце й повітря напоєні екзотичними пахощами — не такі, як у Вишнополі! А набережна яка розкішна! Атракціони, розваги, карооке та інші дивовижі!.. Музика: від кожної точки своя, і кожен ту свою музику нахвалює!..
— Пахлава, нуга, хальва, рах-хат лукума!.. — звучить, ніби ще одна екзотична мелодія.
Софійка з Вітою, всупереч застереженням учительок, не втримались і придбали собі по отому, що почули першим: по цій, як її... пахлаві. А смачнюща ж яка, людоньки!.. Як мед, як дух, як пір’ячко! — сказала
б Софійчина бабуся Ліна! Тим часом з інших яток уже гукали до них інші ласощі:
— Чебурекі-казінакі-люля-кеба-а-а-аб!
— Горячій кукурудзі! Чур-р-рч-ч-чхела!..
Дівчата закликали себе до економії і тонких талій.
тож надалі мужньо долали спокуси,
А кіски он які дрібнюні комусь за гроші виплітають!
— Іро Завадчук, ти куди? — звереснула кураторка.
Ото вже Ірка-упнрка: побігла домовлятись про нову
зачіску! З чого там плести?
— Ну будь ла-а-аска! Я моментом діло, Лід Василівно!
— Я тобі покажу моментом діло! Загубишся — хто тебе тут знайде-впізнає, та ще й закосичену?
Не вийшло в хитрюги, так їй і треба!
А он башточка старовинна! Залишки якоїсь фортеці? Може, це і є та Ор-Капу чи Ферх Кермен, яку згадували на Турецьких валах?.,
А ятки — з найнеймовірнішим крамом!.. Але... Мама просила гроші не дуже тринькати, отож купувати не поспішатиме. Ну, кому-кому, а Сашкові точно щось привезе. Бо й так, сердега, крім роботи, нічого не знає. Тобто щоб знав, як відмовлятись від таких поїздок!
Але головне — море! Море і ще раз море! Навіть коли не видно його за спорудами-деревами, воно шумить, пахне свіжістю і нагадує, що ось воно, золоте!
Скільки тут моделей корабликів! І величезні (такого й не довезеш!), і мініатюрні (дорогий, мабуть), й дрібні дешевенькі, і з вітрилами з черепашок!.. Ой, а якби — з пурпуровими вітрилами? На жаль, такі бувають лиш у романтичних історіях, тож не дивно, що їх немає на цих поличках... Проте очі не переставали шукати казки, а в голові крутилася думка: якби тако знайшла і придбала, то подарувала б кому? Сашкові? Той, ніде правди діти, наче грінівський Ґрей, завжди вміє угадати чи навіть передбачити її, Софійчині, бажання й делікатно-ненав’язливо їх виконати. І чому так буває: ніби Ґрей, а на принца зовсім не тягне, звичайнісінький буденний хлопець, хіба що очі красиві? До того ж, нащо дарувати пурпурові вітрила двієчнику, який не читав жодної книжки, тим паче — Олександра Ґ ріна?
...Пустельник Ґріна точно читав, і на принца дуже скидається, проте він — чужий, себто тітоньчнн, Сніжанин принц, і Софійка ніколи не матиме права йому щось дарувати...
...Трохи схожий на принца (якщо дуже здалека дивитись і заткнути вуха) красунчик Вадим, і за бабло своїх предків міг би купити не те що вітрила — сам корабель. Але той навряд чи взагалі щось читав, а до цього, як його, а-а-а... аристократизму духу йому взагалі — як до неба рачки!
Словом, крути, не крути, а з принцами сутужно. Софійка тяжко зітхнула н обвела очима юрбу. Атож, ні Альбабаріна (ашників повели з іншою групою), ні навіть однокласника Іваненка чомусь не видко на горизонті.
12. МАМАЮВАННЯ
Ось і краєзнавчий. Будинок із загадковими кам’яними левами у внутрішньому дворику'. Гарно, хоч і вишнопільська їхня галерея — не гірша, і теж
дуже давня! Коли ж слухала про історію міста, про те, що Феодосія в перекладі з грецької означає "Богом дана", мимоволі стиснула в кишені заповітного камінчика й прокрутила подумки теж мелодійне й, мабуть, не менш старовинне слово "Емігея": цікаво, що означає воно? А ще назва схожа на Сашкове прізвище Фадійчук! А вірменський варіант — Теодозія — на ім’я власника леськівського замку Тадеуша з торішньої їхньої пригоди із загубленим у часі! І Фадей, і Тадей — це "хвала": о, хвала Ліді Василівні, яка придумала їм цю мандрівку!
— Не в курсі, тут десь є ігрові автомати? — довірливо нахилився до Софійки Вадим Кулаківський. — Бо мені впадло вже слухати це бла-бла-бла...
Від несподіваної довірливості й від, м’яко кажучи, недоречності запитання дівчинка знизала плечима і приклала пальця до вуст: розмовляти-бо під час екскурсії не можна!
— Що ти, Ва’, мамаюєш, як неприкаяний? — аж Віта обурилась.
— А я взагалі-то не до тебе триндю! Теж мені — Ві-кука!.. — Вадим просвердлив леськівчанку презирливим поглядом і показово звернувся до Софії: — Ну, ти як хоч, Софко, а я вилізу пошарю. Заодно й перекурю.
— Мамаюєш — це що? — майже буззвучно запитала подружку, щойно Кулаківський посунувся до виходу.
— Ну, мандруєш, козакуєш... Це моя баба так гово’, коли хто без діла тиняється. А їй — ще праба’!..
Гм! Скільки-то ще слівець забутих у нашій мові цікавезних!
А за турків місто звалося Кафа, тут побувало чимало козаків, а також поперепродувано багато українських красунь, навіть саму Роксолану! Ех, якби отако вивели на той ринок Софійку — перехитрила, подряпала, покусала б усіх, але не дозволила б себе продати! Хіба якби султаном виявився... Альбабарін, бо недарма ж у нього таке східне прізвище! Альбабарін і Русалка — здається, вималювалась би непогана казка!..