О, чи не від Роксолани зберігся цей шматочок рожевої крейди в мушлі-черепашці — старовинні рум’яна? Винахідливі були колишні модниці! Софійка згадала, що панії в недавній історії з лабіринтом рум’янились кольоровими папірчиками. Заодно подумала, що ні Ві-ку-кусі, ні їй самій фарбувати щік точно не доведеться. Бо в Софії тільки що — самі вогнем палають. А в подруги — від природи рум’яні, неспроста ж Альбабарін...
Ет, дався їй цей Алі-баба! Нащо вкотре ним перейматись? І взагалі, ашники в іншому музеї! Бракує його погляду? Зате не бракує погляду Іваненкового: он він уже приманює Софійку до якогось експонату. Хоч Леська біля нього, а таки не може без Софії!
О, та вони ж біля кам’яної баби! За Віту — і мерщій туди!
Отака вона, голубонька! Подзьобана часом, обвітрене обличчя... Не Олена Прекрасна, не Василина премудра — баба бабою! Але чим ніби тягне до себе?..
— У нас їх ще мамаями назива’! — шепнула заворожена Віта.
— Стривай, вони що, теж — мамаюють-мандрують? — розсміялась Софійка.
— Виходить, що та’! — всміхнулась і Вікуся. — Ось тут і написано, що з Керченських степів примандрува’!
— Мамай? Він же козак! — авторитетно вставила Радзивілка.
— Картини, де він з конем та бандурою, зараз дуже популярні й дорого коштують! — додав Дмитро.
— Еге, карти’ ця і в моєї баби колись висіла! Але моя ба’ розказувала, а їй — ще праба’, що колись ці кам’яні
ідоли, або, як вона каза’, мамаі, на леськівських полях валялись.
Видно, колись стояли, раз потім хтось повалив! Колись... Колись, було, їдеш собі верхи (може, як отой Мамай: на коні, з бандурою), і, куди не кинеш у степу оком — до самого обрію то тут, то там бовваніють ці мамаі' на могилах. Ото був би рай туристам, якби збереглось! А вночі як моторошно-цікаво таких побачити!.. А в грозу — блискавиці на них так і сгружать, так і крешуть! Дощ ллє, а ти не губишся: виїжджаєш на могилу, розсідлуєш коня, половиною сідла накриваєш бабу, під другою сам з бандурою ховаєшся!
..Аж то з сусідньої могили наближається друга кам’яна баба. Туп!.. Туп!.. — Стала внизу, питає, голос аж луною котиться:
— У тебе, сестро, гості?
— Так, сестрице! — відгуркочує перша.
— То, може, ти, людино, розкажеш, що там ниньки на світі робиться? Чи носять на різдвяні свята вечерю?
— Носять!
— Чи ходять в гості кум до куми, брат до брата, сестра до сестри?
— Ходять, чом не ходять?
— Чи піють півні?
— Щоранку!
— Довго ще нам доведеться стояти, сестро!
— А вас що, змушено?
— Ой люди-и-ино! Колись ми були здоровенними, нас узивали великдонами, або велетнями. Бог створив нас іще перед Сонцем, тож коли з’явилось праведне світило, позалазили ми на ці могили і стали в нього плювати!
— Прокляв нас Бог, ми здрібніли й закам'яніли...
І стояти наказав, поки й люди шануватимуть споконвічні дідівські звичаї...
— Піду я на місце! — зітхнула прийшла баба.
Гупання подаленіло: подибала до своєї могили...
— Іго-го-го! — стріпнувся від дощу кінь.
Г роза втихає. А ти, притримуючи бандуру під пахвою та сідло над бабою, все стоїш і думаєш...
— Ку-ку!
Ні, це не раптова зозуля в степу озвалась, це якась дівчина — ой, це ж Віта! — викукує до тебе й клацає пальцями перед твоїми очима.
— Отямся, Соф’! Наші вже в інший зал перейшли, а ти ще коло баби!
Господи, та ж вони в музеї! Під пахвою в неї ніяка не бандура, а лазурова сумочка! А в руці стискає Сашкового камінчика, тягне за нитку, аж шию намуляла, — думає, що сідлом бабину голову прикриває! Дива та й годі!
Відпустила камінця й остаточно оговталась.
— Ой, Віт! Це я, здається, трошки в минулому замаяла... замамаювалась!..
13. У ДЗЕРКАЛІ СЛОВА,
— Пєрєкуріть удалось, но с автоматамі — полний аблом!
Кулаківський об’явився, як завжди, несподівано. Але що це за мова? Її і досі важко було назвати українською, а тепер... Мабуть, Софійчині блакитні очі так покругліли, що Вадим зрозумів без пояснень:
— А чо? Здєсь всє па-рускі, вот і я тоже фасон держу!
І це в тім числі й заради цього хлопця вона взула сьогодні лазурові черевички! Вийшов перекурити — вже й фасону набрався!.. Екскурсії справді велись російською, і на вулицях, і на пляжі теж лунала переважно російська. Це бентежило Софійку і немовби постійно нагадувало, що тут — не вдома. Тільки це. А Вадимові, ти подумай, фасону забракло. Сама бачила: тут повно україномовних туристів, усі одне одного розуміють. І їй було аж не по собі, коли ті — поважні з вигляду люди — раптом починали соромитись рідної мови, переходили на російську... Ламати себе через коліно, щоб лиш тримати фасон? Щоб виглядати так само трагікомічно, як зараз Вадим?
— Ну, тоді, Ваде, ти маєш не стояти зі мною поруч і тим більше не говорити! — усміхнулась лукаво.
— Ето ж чєво?
— Бо всі здогадаються, що ти не з Москви!
Суворий погляд екскурсовода нагадав, що базікати
в музеї нечемно. Утім, здається, в Кулаківського і так забракло слів після сказаного Софійкою.
Хоч екскурсія і велась російською, і заважали її нормально слухати, проте вухо чітко вловило надто часто чуте сьогодні слово мамай. Але тепер це були, здається, не козак і не козакування!
— ...Тоді Мамай із Орди переселився у тодішню Кафу, нині Феодосію, де 1381 року й помер...
— Перепрошую, але хіба Феодосія не входила до Золотої Орди? — це вставила своє слово й інтелектуалка Леся.
Відрадно, що екскурсовод не лише не сердиться, що його перебили й що запитали українською, але й прихильно дивиться на допитливу дівчинку й терпляче роз’яснює:
— Я кажу зараз не про імперію, а про місто Орду, яке Мамай заснував і оголосив своєю резиденцією. Те місто було не в Криму, а недалеко від місць, де пізніше козаки облаштували свою Січ. І те, що він не мав права бути законним ханом, як і те, що правив Золотою Ордою саме зі степової України, багатьох учених наштовхує на думку, що Мамай — хоч і потурчений, хоч і одружений з туркенею, але — українець.
— Цікаво, яка ця колишня Мамаєва резиденція тепер?
Леська запитує зовсім не те, що цікавить Софійку (адже важливо, чи не отой козак із бандурою і був намісником ханів), але відповідь вражає і її:
— Місто Орда тепер на дні штучного моря — Каховського водосховища.
— Як це на дні? Як це — штучного моря? Хіба моря не створені Богом і природою і не дані людині готовими? — Софійка й сама не зогледілась, що запитує про це вголос.